Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Половина крамниць базару була зачинена. А в тих, де купами лежав шовк і тонкі шерстяні тканини, продавці вже не закликали покупців. Вони тоскно сиділи кружка і міркували: що буде?

— Якщо вороги обложать місто, ми не продамо ані ліктя. Хто захоче купувати, коли язичники, мов звірі, увірвуться в місто і все візьмуть дурно? Та чи вціліє наша голова?

Башта Вічного Забуття була біля палацу хорезм-шаха. Одним боком вона виходила на майдан. Під’їжджаючи до неї, Кара-Кончар вдивлявся у невеликі круглі душники, що заміняли вікна, і думав: «Де, за яким віконцем захована вона, квітка пустелі? Чи жива вона? А якщо жива, то чи зберегла вона солодкі риси невинного обличчя, іскристі очі і ніжні дівочі руки? У цій жахливій башті люди божеволіють, жінки стають дряхлими старухами… Може, і Гюль-Джамал, прикута ланцюгом до стіни, тепер…» — і він жахнувся, подумавши, кого він побачить. Краще смерть, відразу смерть у бою, ніж побачити її, світло його життя, іншою, бридкою, божевільною…

Коло низьких залізних дверей башти на східцях дрімав бородатий сторож з кривою старою шаблею на. колінах. Коло нього на килимку лежало кілька сухих коржів і в дерев’яній чашці два чорних мідних дирхеми. Погано зараз родичі піклуються про в’язнів! Думають лише про себе, як би самим урятуватись! А в душнику стіни просовувались кістляві, сухі руки і лунали крики:

— Згадайте про стражденних! Киньте шматок хліба позбавленим світла!

— Гей, діду, підійди до мене! — гукнув сторожа Кара-Кончар.

Старий прокинувся, мотнув сивою бородою і втупився очима в джигіта, не думаючи підводитись.

— Чого тобі треба?

Кара-Кончар під’їхав ближче до старого, і той підвівся.

— Візьми оцю монету і розкажи мені, чи багато прибуло до в’язниці нових в’язнів?

— А якщо й багато, то це тебе не стосується.

— Але старих в’язнів залишилося, мабуть, теж немало?

— Хто не здох від бруду, кліщів і голоду, той ще висить на гаку надій.

— Ось тобі ще динар. Скажи мені, чи є серед ув’язнених жінки?

— Є дві старухи; їх посадив новий султан за те, що вони займалися чаклунством і хотіли накликати на нього хворобу.

— А молодих жінок нема?

— Що ти до мене причепився? Ти хто: суддя, начальник катів чи старший імам «мечеті? Я не смію розмовляти з тобою. Може, ти розбійник і хочеш звільнити інших головорізів. Візьми свої гроші і їдь звідси.

Кара-Кончар підняв канчук і хотів ударити сторожа. Але чиясь рука м’яко стримала його. Він оглянувся.

Високий старик з довгим до плечей волоссям, одягнений у лахміття, палаючими очима зустрів гнівний погляд Кара-Кончара.

— Мабуть, ти не знаєш тутешніх порядків і тому так розмовляєш з оцим дідом. Ходім далі звідси, і я тобі все поясню. Дивись, поки ти розмовляв, уже з воріт вийшло чоловік із десять катів — джандарів султана: вони все дивляться в цей бік і ладні на тебе накинутись… Ходім швидше звідси, послухай мого слова, їдь за мною.

Кара-Кончар смикнув коня і поїхав за дивним стариком.

У провулку старий прискорив ходу і незабаром завернув у безлюдну вулицю. Тут він зупинився.

— Ти не дивуйся, що я заговорив з тобою. Я вже цілий рік ходжу до в’язниці і передаю хліб моєму панові, кинутому в підземелля. Його звали Мірза-Юсуф; у хорезм— шаха Мухаммеда він був літописцем. Шах був до нього і милостивий, і ласкавий. Але коли стара гієна Туркан-Хатун стала в Хорезмі «великим мечем гніву і списом могутності», вона не пошкодувала ні сивини, ні кволості Мірзи-Юсуфа і кинула його в підвали в’язниці…

— Але за що?

— За те, що він у своїй книзі назвав її «чорною плямою на плащі могутнього Хорезму» й описав усі її підлоти. Про це донесли шахині святі імами, і тепер я ходжу по місту, прошу милостиню і відношу до в’язниці, щоб прохарчувати безпорадного старого. Я жду, щоб увірвалися до цього міста невідомі кочівники. Коли вони будуть різати населення і джандари розбіжаться, як миші, я прибіжу до в’язниці, задушу своїми руками оцього підлого сторожа і випущу на волю всіх в’язнів, а з ними й старого Мірзу-Юсуфа. А сам я тоді, піду до своєї батьківщини.

— А далеко твоя батьківщина?

— Далеко! Я з Руської землі, і звуть мене Саклаб, а по-нашому дід Славко.

Кара-Кончар замислився.

— Скажи мені, бек-джигіте, кого ти шукаєш? — спитав старик. — Чи не зможу тобі допомогти.

— Чи багато жінок у в’язниці? Сторож сказав, що сидять тільки дві старухи.

— Він збрехав! Ти помітив у башті, високо під дахом, маленькі віддушини? Там — невеликі комірчини. В них сховано кілька жінок з гарему шаха за те, що вони виявилися непокірними.

— Чи є серед них туркменки?

Старий задумався.

— Я про все дізнаюся. Цей сторож любить гроші. Хоч одягнений він голодранцем, але він багатий. З усіх подаянь на користь в’язнів він оддає їм навряд чи половину, а всю решту бере собі. У нього є і будинок, і сад, і гарем з восьми жінок… Я спробую допомогти тобі. Бачиш оцю стару хвіртку під деревом, — тут колись жив мій хазяїн літописець Мірза-Юсуф. Я оберігаю його будинок і книги… У нього була вихованка Бент-Занкиджа; вона допомагала йому переписувати книги. Але вона виїхала до Бухари і потім зникла, і ось я лишився сам…

— Я вірю тобі, старий Саклабе, і не думаю, що ти хочеш мовї загибелі. Завтра вранці я буду тут…