Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Життя Ніни, незважаючи на всю його принадність, а може, саме завдяки цій принадності, було доволі одноманітне.

Вранці вона ходила з тіткою на прогулянку або робила покупки в магазинах… О першій годині поверталась і завжди заставала когось із гостей — хтось приходив провідати її; потім обідала — дома або в знайомих, інколи, на запрошення Никодима — у ресторані. О сьомій приїжджав він сам, і обоє вирушали до театру або в кіно. В першому випадку Никодим проводжав її додому, і вони прощалися біля брами, а в другому — він заходив до неї — кіносеанс закінчується набагато раніше, ніж спектакль у театрі — і тоді разом вечеряли.

Никодим весь час наполягав, щоб Ніна прийшла до нього, але вона з дня на день відкладала це.

Одного разу, по дорозі з театру, де вони дивилися досить непристойний фарс, Дизма надумав зламати її опір. Автомобіль зупинився перед будинком пані Пшеленської, і Никодим відпустив шофера.

— Я піду пішки. Тут недалеко, — сказав він.

Ніна хотіла натиснути кнопку дзвоника, але він притримав її руку.

— Ні, Ніночко, тепер підемо до мене.

— О ні, я йду додому.

— Ти повинна піти до мене.

— Але ж це неможливо! Що про мене подумає тьотя!

— Хай думає, що хоче. Яке тобі діло?

— Ні, ні! — впиралася Ніна.

— На хвилинку, на півгодинки, — просив він. — Чи ти вже не кохаєш мене?

Вона пригорнулась до нього і прошепотіла:

— Ну гаразд, тільки не зараз.

— Зараз.

— Ні. Завтра. Скажемо, що йдемо в кіно.

Никодим скривився, хотів іще наполягати, але Ніна подзвонила і за дверима почулися кроки сторожа.

Швиденько поцілувавши Никодима в губи, Ніна зникла у дверях.

Мороз був кріпенький, і Дизма підняв комір шуби. Пройшов кілька ступенів по дорозі додому, а тоді зупинився і повернув на Кручу вулицю. В Єрусалимських алеях був ще жвавий рух, а на Новому Світі кишіло повно людей.

Никодим зайшов до бару, випив кілька чарок горілки і з’їв добрячий кусок шинки з горохом. При буфеті стояла дебела дівчина в білому халаті.

«Нічого собі баба», — відзначив він. І раптом спало на думку, що досить вийти на вулицю та кивнути пальцем — піде кожна, яка тільки йому подобається.

Никодим заплатив, не перевіряючи, всупереч своєму звичаєві, рахунку, і вийшов.

Вибір справді-таки був немалий. За кілька хвилин нагледів собі одну. Вести її з собою додому не хотів, волів витратитись на готель. Жінка привела його в якусь брудну нору на Хмільній вулиці.

Минула вже третя година, коли він почав одягатися; вийняв двадцять злотих, поклав на столику і, буркнувши «до побачення», вийшов у темний коридор. Десь у другому кінці жевріла лампочка.

Товста баба, хазяйка готелю, саме вводила нову пару, в другому кінці коридора відчинилися двері — хтось виходив.

Никодим за звичкою поліз рукою в кишеню, щоб дістати цигарницю, але її не було. Швидко повернув і, не зачиняючи дверей, скочив до кімнати.

Дівчина сиділа навпочіпки в ліжку, вищербленим гребінцем чесала розпатлане волосся.

— Давай портсигар, чортяка!

— Який портсигар?

— Який? Ось я тобі покажу, який! Давай зараз же, бо я все одно знайду, а тобі морду розквашу!

— Чого ти репетуєш? Хочеш, щоб позбігалися сюди? Дверей не можеш зачинити?!

Дизма озирнувся. Справді, в темному коридорі хтось стояв. Никодим обернувся, на його обличчя впало світло; і тоді зненацька почув тихий вигук і одразу — швидкі кроки.

Никодим прихилив двері, повернув ключ, вийняв його і сховав у кишеню. Ступив до ліжка. Дівчина все ще байдужно розчісувалась. Він вирвав у неї гребінець і швиргонув на підлогу.

— Ну-у!.. Чого кидаєш, фраєр?! — обізвалась вона сливе баритоном.

— Оддай портсигар, чуєш!

— Я не брала, — знизала плечима дівчина.

Дизма виважив руку, зацідив їй з усього маху в лице так, що дівчина впала, стукнувшись головою об стіну.

— Давай! Падло! — замахнувся знову.

Вона заслонилася ліктем. Никодим схопив її сумочку. Там був якийсь нужденний дріб’язок, кілька пом’ятих банкнотів і брудна носова хустинка.

Дівчина мовчки дивилася на нього.

— У-у… Гадюка!

Одним духом вирвав з-під неї подушку і вергнув на підлогу. Разом з нею упала, забряжчавши, цигарниця. Дизма підняв її, оглянув і сховав у кишеню.

— Злодійка, — буркнув. — Падло.

— Ти ж сам, фраєр, сховав його там!

— Брешеш! — гаркнув.

Вона мовчала. Никодим відчинив двері і вийшов. На вулиці подекуди горіли ліхтарі.

Візника ні єдиного. Треба було йти пішки. Мороз брався, аж зорі скакали, під ногами скрипів сніг. Перехожих було мало. Никодим ішов швидко. Звертаючи на Маршалківську, оглянувся. По другий бік за кілька будинків хутенько дріботіла якась дівчина.

«Ще одна така сама, — подумав. — Нема дурних».

Він простував так бистро, що дівчині доводилось майже бігти. Але вона, видно, поклала не здаватись: обернувшись біля Новогродської вулиці, Дизма побачив її знову. Зупинився, і, на його подив, дівчина теж стала біля якоїсь неосвітленої вітрини. Щупленька, бідно одягнена дівчина в чорному капелюшку.

Дизма сплюнув і рушив далі. Звернув на Спільну вулицю і за кілька хвилин був уже біля своїх дверей. Сторож відчинив йому, низько вклонився.

— О котрій годині повернувся шофер? — запитав Дизма, бо він любив перевіряти підлеглих.

— Коло одинадцятої, ясновельможний пане.