Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— А дах на гаражі полагодили?

— Аякже, ясновельможний пане.

Дизма кивнув йому головою і пішов сходами. І ні Никодим, ані сторож не помітили дівчини, яка придивлялася до них крізь грати брами.

Серце у неї калатало. Дівчина скинула оком на фронтон будинку.

На висоті другого поверху виднів чорний напис:

Державний хлібний банк

Банк!..

І враз їй усе стало ясно. Цілком ясно. Никодим, її Никодим, який покинув її, хоч вона його так кохала, ще й тепер кохає, не може забути, — Никодим готує велике діло. Може, підкоп, а може, тільки злом каси… В усякому разі він заодно з сторожем. Вона ж бачила, як той впустив його і стиха балакав з ним.

Державний хлібний банк.

А мо’, пристроївся там за кур’єра? Тільки ні, бо чого б він тоді приходив уночі?

Серце у дівчини гупало, як молот.

Вона перейшла на другий бік і ждала.

Може, задзвонять тривогу, може, в кінці вулиці покажеться поліція? О, вона добре знає, що тоді зробить: подзвонить і попередить сторожа… Правда, Никодим обдурив її, забув, не вернувся, але ще може вернутись… Добре живе, шубу має… А тоді їхав розкішною машиною… Коли він жив у них на Луцькій, їй навіть не снилося, що той Дизма такий спритний хлопець, свій…

Крізь товстий кожух хмар уже пробивався світанок, коли дівчина надумала покинути свій пост. Змерзла. В будинку на Луцькій двері вже було відчинено — заощадила двадцять грошів.

Уранці знову подалася на Спільну вулицю. Стурбовано уявляла собі, що побачить банк, оточений поліцією, що Никодима вже, можливо, арештовано, а може, йому пощастило втекти.

Зітхнула з полегкістю. Двері весь час оберталися. Входили і виходили відвідувачі, раз по раз під’їжджали автомобілі.

Певно, підкоп або вилом у стіні готує… На майбутнє…

Знайшла його нарешті. О, тепер він уже не втече. Була певна, що вдень вона тут його не побачить, але прийде ввечері, вартуватиме і стане перед ним лицем в лице.

І прийшла.

Десята година, одинадцята… Дівчина нервовими кроками міряла пішохід з другого боку вулиці. Тихо падав м’який сніг, лапаті сніжинки проти світла ліхтарів, здавалося, були не білі, а чорні.

Двічі її зачіпали. Один тип був навіть молодий і на взір заможний, але дівчина заперечливо похитала головою.

А тоді вже занепокоїлась: може, він сьогодні не прийде?.. Все одно вона чекатиме! Повинна… Мужчини всі такі — як з очей, то й з пам’яті. А от же Зосин рудий Владек вернувся до неї…

Вона нетерпляче поглядала то на Маршалківську, то в зворотну сторону, і, тільки почувши, як грюкнули двері, звернула увагу на кам’яний будинок банку.

Звідти, сміючись, вийшли двоє — Никодим і якась елегантна пані.

Дівчина сховалася за примурок. Никодим і його супутниця перейшли на той бік, де вона стояла. Пішохід був вузький, і дівчина могла дістати їх рукою, коли ті проходили повз неї. Виразно почула голос Дизми:

— Якщо захочеш, кохана Ніночко, то…

Таксі, що саме проїжджало вулицею, заглушило дальші слова, але дівчина побачила, що вони пішли, взявшись під руку.

— Он як!.. — мовила замислено.

І повільно рушила за ними.

Не здивувалася, що в неї є суперниця. Не могла ж вона припускати, що в Никодима не було жінки. Але її злякала врода тієї пані.

«Кохає її… напевне, кохає… Тоді чого ж, — зажеврів вогник надії, — чого ж він учора вночі був у готелі з іншою?..»

Тут крилася якась таємниця. Коли б не це, вона, може, зараз же догнала б їх і кинула б тій жінці в очі, що має більше, давніше право на Никодима, що кохає його…

«Вернеться до мене, вернеться… Скажу йому, що очі виплакала, що кожна з таких, як я, має друга, а я не маю, хоча такі хлопці напрошувались… Повинен вернутися…»

Никодим провів Ніну і повернув додому. Міркував про те, що Юрчак, якого в Лискові мали за великого знавця жінок, усе-таки помилявся, твердячи, ніби тільки чорняві можуть бути палкими коханками. І саме в цю мить почув своє ім’я.

Обернувся. Перед ним стояла Манька.

— Никодиме, — прошепотіла.

— Ах, це ти… — кинув Дизма, не приховуючи свого невдоволення.

— Пам’ятаєш мене?..

— Що тобі треба?

Широко розплющивши очі, Манька дивилася на нього. Не знала, що сказати.

— Ну, чого ти хочеш? — спитав роздратовано.

— Отак ти мене зустрічаєш? Що я тобі зробила поганого, Никодиме? — мовила докірливо.

— А, що там ці балачки! Ні поганого, ні доброго. Що тобі треба?

Мовчала.

— Кажи, до гаспида!

Дівчина німувала.

Дизма вилаявся і хотів піти, але Манька схопила його за рукав.

— Пусти!

— Не пущу. Ти повинен вислухати мене.

— Ну то кажи, сто чортів, у чому справа?

— Бачиш, Никодиме, ти, надісь, не знаєш, що я дуже сумувала за тобою, у мене навіть коханця немає, я все чекаю на тебе… Шукала тебе, весь час думала, що ти вернешся, що не забув.

Никодим здвигнув плечима.

— А що взагалі мені пам’ятати чи забувати?

— Ти ж казав, що вернешся!

— Я з тобою не женився. Мало що говориться.