Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Аби тільки дружно!

Проте не всі поділяли цей погляд. Молодий, років тридцяти, агроном на прізвище Танєвський заперечив:

— А я зразу попереджаю: на мене, панове, не розраховуйте.

— На мене теж, — додав ветеринар.

Звідусіль посипались запитання, повні обурення.

Танєвський знизав плечима.

— В чому, власне, справа? Якщо вас обурює форма розмови, то, я вважаю, це пусте. Президент Дизма надто велика людина, у нього такі заслуги перед країною, стільки державних справ на шиї, і нічого дивуватися, що він не виступив перед нами з дипломатичною промовою. Зрештою це не товариське зібрання, а справи…

— Шпигунські справи! Стидайтеся, пане Танєвський, я гадав, що в питаннях етики ви твердіші, — обурювався головний бухгалтер.

— Вибачайте, він нікого не примушує шпигувати.

— Не примушує? А що означають нагороди за донос?

— А хто вам каже, щоб ви добивалися цієї нагороди? — розізлився Танєвський. — А крім того, коли я бачу, що хтось краде, — мій обов’язок повідомити про це того, кого обкрадають. Що? Може, не так? Я не бачу нічого негідного в тому, що пан президент хоче гарантувати себе, вірніше навіть не себе, а свою довірительку — гарантувати од усякого надужитку. Розумно робить та й годі! Тільки бовдур дасть обкрадати себе. Що ж ви гадаєте, якби пан Дизма у себе в банку дивився крізь пальці на крадіжки, то він уславився б на весь світ? Зміг би за кілька місяців так оздоровити економічне життя?.. А що вимагає сумлінної і пильної роботи — то він має рацію, хіба ні? Га?..

Танєвський замовк, чекаючи заперечень. Але всі мовчали.

— Життя — це не скік-верть! А в нас, поляків, як тільки що — зразу вражене самолюбство, зразу дубала, а потім гайда на вулицю з усім своїм самолюбством скиглити під якимись іншими дверима, щоб дали роботу. Я доволі надивився на таке, мене більше не заманиш. Зрештою, між нами кажучи, я не бачу причин ображатися. Що тут балакати: він знаменитий державний діяч, економічний геній, а ми, вибачайте, дрібнота, мілька. У кого в голові порожньо — хай собі «робить висновки», а я — ні, я зостаюсь і кажу, що президент — хвацький чолов'яга, знає, чого хоче; а що не стеле м’якенько — то він може собі це дозволити і край.

Залягла тиша.

— Звичайно, ви маєте слушність, — озвався один голос.

Його підтримав другий, третій, десятий…

— Певно, що маю, — докинув Танєвський, знімаючи шубу з вішалки.

Керівник гуральні розвів руками.

— Ну, робіть собі як знаєте. А я дякую за таку службу.

Всі почали умовляти — якось воно уляжеться, а з роботою тепер важко Однак старий тільки хитав головою.

— Ні, панове. Знаю, що важко, та я не звик до таких методів праці. Це не для мене. Може, ви й маєте рацію, але я надто старий, міркую передвоєнними категоріями. Я не зможу.

Повільно розходились. Ось уже зачинилися двері за останнім. На непофарбованих мостинах лишилося тільки багато мокрих слідів: того дня надворі був надзвичайно липкий сніг.

Пані Пшеленська віддала для коханої Нінусі дві найкращі кімнати свого помешкання. Вони стали схожі на дві великі клумби, і в лакея та покоївки щовечора було чимало роботи — виносити кошики й вазони з квітами до буфетної, щоб урятувати ясновельможну панночку (так веліла називати її ясновельможна пані) від неминучої задухи.

Щодня десь ополудні починалося паломництво дам і чоловіків з вищого світу, які квапилися побачити живу сенсацію сезону.

А через тиждень пані Пшеленська дала великий бал, щоб усім показати свою улюблену небогу.

На бал прибули навіть князь і княгиня Розтоцькі, які у відповідь на привітання схвильованої пані Пшеленської сказали, що їм вельми приємно побувати в домі, котрому віддає свої симпатії президент Никодим Дизма.

Взагалі, в тих високих сферах уже сливе голосно говорили про заручини Никодима, про те, що офіційно це повідомлять пізніше, коли Ніна доб’ється розлучення.

Але що сталося з Куницьким? Це питання цікавило всіх, а дамам, які завжди поінформовані найкраще, воно просто не давало спати.

Відомо було тільки те, що Куницький дав жінці розвідну, а сам виїхав за кордон. Але чому? І чого він зоставив Ніні всю маєтність?..

Про це могли сказати лише кілька осіб, але Кшепицький відбувався жартами, пані Пшеленська не належала до тих жінок, з яких можна щось вичавити всупереч їхній волі. Випитувати у Ніни було незручно, а звертатися до президента Дизми ніхто не наважився б.

Пані Конецьпольська, яка, вважаючи, що недавні стосунки з одновірцем із Ложі Трипроменевої Зірки дають їй право на фамільярність, спробувала дізнатися, скаржилась потім:

— Уявіть собі, він спитав, чи в мене немає більшого клопоту!

Бал був чудовий, хоч героїня його не могла приховати ніяковості — її трохи бентежило нинішнє становище і те, що вона знову повернула до того, що було колись.

У Варшаві її окутала атмосфера зацікавлення, прихильності й поваги, атмосфера, яка виникла — Ніна скоро збагнула це — завдяки величезній популярності Никодима.

Кожен, хто підходив до неї, вважав за свій обов’язок сказати хоч кілька слів про Дизму, вихваляючи його на всі заставки. Ніна слухала все це з неослабною приємністю, а водночас і з відтінком якогось подиву. Вона давно знала, що Никодим — знаменитість, поважний державний діяч, людина глибокої ерудиції і всяких достоїнств. Але там, у Коборові, їй здавалося, що він не такий великий. Тепер же, чуючи звідусіль тільки слова шаноби та захоплення, Ніна впевнилася, що вельми низько оцінила його,