Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

не виказати хвилювання, яке знову повернулося до мене. Я зрозумів, що між нами починалася натягнута розмова. Валера сам вивів нас на довгоочікуваний діалог.

— Що там Стас? — запитав він.

— А що Стас? — я зі здивуванням глянув на зведеного брата.

— Він хотів тебе вбити. — У цю мить мені стало зрозумілим, що Валера сам чекав на цю розмову.

— Хотів. Але не вбив, — просто відповів я.

— Що таке між вами сталося?

— Я думав, він тобі мав розповісти про це. Я не встиг побалакати з ним. Його вбили. Ти, певно, про це знаєш. — Я дивився прямо йому в очі й чекав на відповідь. Валера опустив голову й сам до себе всміхнувся.

— Я підозрював, що ти вже про все знаєш, — промовив він.

— Я бачив запис, на якому ти розмовляєш із цим Брутом. Навіщо ти до нього ходив?

— Щоб дізнатися, навіщо він хотів тебе прибрати, хіба не ясно?

— Ти ж уже давно в Рівному, так? Ще з початку літа? — запитав я після невеликої паузи. Його остання відповідь мене чомусь трішки спантеличила.

— То ти вже й це знаєш? — якось сумно вимовив Валерка.

— Так, я знаю все, — твердо промовив я. — Навіщо тобі все це? Навіщо ти переховувався стільки часу? І чому прийшов саме сьогодні? Що сталося, Валеро? Пояснюй. Я чекаю.

Мій зведений брат мовчав. Він лише тихо подивився на мене й знову опустив очі. Відійшов. Знову мимоволі поглянув на стіну, де висіло безліч наших із Лізою й Катею фото. На деяких навіть був Стас. Дивно, я й не помітив, що не прибрав ці світлини.

Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.

Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.

— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.

— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.

— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.

— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!

— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?

— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?

— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!

— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.

— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?

— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.

— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.

— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?

— У мене тоді була складна ситуація в житті!

— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.

— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.

— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти