Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

власне, уже щойно познайомилися, — почала Ліза. — Ти, певно, стомився, Валеро. Ходімо, проведу тебе до ванної. Скоро буде готова вечеря.

Брат не заперечив. Якби я не знав, що він приїхав до міста вже давно, подумав би, що дійсно доволі стомлений дорогою — такий мав вигляд. Ліза підіграла мені, як я й просив. Ми обоє вдавали не сповіщених про те, що Валерка в місті вже ціле літо.

Поки Валера розпаковував речі та облаштовувався, ми з Лізою закінчили готувати вечерю. Запропонували йому кімнату Каті. Ліза швидко там усе облаштувала. Поки сестри не було, вона наче дещо запустіла. Ліза встигла там трішечки прибрати й підготувати постіль.

За вечерею ми обговорювали лише загальні теми. Я розпитував про всіх родичів та знайомих, що жили в Омську. Валера те саме розпитував про рівненських. З його слів, про те, що відбувалося в місті, він знав з інтернету. Мовляв, постійно цікавиться життям малої батьківщини. Що ж, поки повіримо.

Так ми потеревенили кілька годин. З-за столу встали годині о першій. Ліза зібрала посуд, але вирішила помити його наступного дня. Пішла спати. Я попередив, що ми з Валерою ще трішечки поспілкуємося, якщо він не проти. Валера на хвильку посерйознішав, та не заперечив. Тільки пішов ненадовго прийняти душ. За цей час Ліза встигла прошепотіти мені на вухо:

— Нормальний він. Не переймайся. Думаю, усе має стати на свої місця, щойно ви з ним поговорите. — Вона весело підморгнула мені й поцілувала в губи.

Я відчув бажання до неї, але… змушений був собі відмовити. З братом потрібно неодмінно побесідувати сьогодні. Це не могло чекати. У той же час я помітив, що Ліза ніби повеселіла. Це мене порадувало. А може, усе обійдеться?

Кохана пішла спати. Я гукнув Валері крізь двері, що чекатиму на нього у вітальні.

— Добре! — почув я відповідь, яка зливалася з шумом води.

Ще кілька секунд постояв біля ванної. Поступово наростало моє вже майже забуте хвилювання. У животі відчувався огидний холодок. На мене чекала неприємна розмова.

Я навіть не знав, з чого починати. Увійшов у вітальню. Щоб зайняти думки, увімкнув телевізор. Скоро вийшов Валера. Та спершу він увійшов до кімнати Каті, щоб переодягнутися. Я пройшовся квартирою перевірити, чи Ліза вже лягла. У кімнаті було вимкнене світло. Вона нічого не сказала, коли я увійшов. Певно, уже заснула. «Нехай спить, — подумалося мені. — Сьогодні був важкий день». Я повернувся до вітальні. Там на мене вже чекав Валера.

***

Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.

— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.

Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.

— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.

— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.

— Ти не сідатимеш?

— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.

— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?

— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.

— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.

Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.

— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.

— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.

— Так. Ось що з нами робить страх.

— Тобі допомогти? — Він підійшов до мене.

Я подивився йому в очі: як завжди, широко розплющені.

— Ні, дякую. Я вже майже закінчив, — якомога ввічливіше відповів я.

Я розкладав папери по купках. Дещо складав у шухляди. Насправді я не розбирав папери. Кидав до купи різні листівки, аби тільки зайняти себе чимось,