Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

таки важким. Він ішов та ішов, а ніяких осель ніде не було видно. А він добре знав із чисельних розповідей, що на півдорозі до хатини Вуя буде ще помешкання пастушка.

Витоптаних стежок було багато. Інколи вони розходилися врізнобіч, тож Зеземанн почав сумніватися: чи туди іде, може, хатина Вуя з іншої сторони гори? Він став розглядатися, чи нема поблизу когось, у кого можна спитати дорогу. Проте навкруги було тихо й безлюдно. Лишень посвистував гірський вітер, у повітрі бриніли комарики та весело виспівував якийсь пташок у гіллі самотньої модрини. Зеземанн зупинився перепочити та остудити спітніле чоло під прохолодним вітерцем.

Аж ось почулися швидкі кроки: хтось квапився додолу. Це був Петрусь із телеграмою у руці. Він збігав горою навпростець, а не стежиною, на якій стояв Зеземанн. Тому, як тільки хлопчик опинився достатньо близько, той махнув рукою щоб він підійшов. Петрусь бокував, нерішуче, з острахом. Виникало враження, що у нього лише одна нога справно ступає по землі, іншу ж йому доводиться волочити.

— Хлопче, давай, жвавіше, — підігнав його Зеземанн. — Скажи-но, чи я правильною стежкою іду? Чи вона виведе мене до хатини, в якій живе старий із дівчинкою Гайді? У них гостюють люди з Франкфурта.

У відповідь почувся лише тихенький писк, сповнений страшенного переляку. Петрусь стрімголов покотився крутим схилом так, як котився інвалідний візок, виробляючи чудернацькі кульбіти. На щастя, хлопчик скотився неушкодженим, а не частинами, як той.

Не пощастило тільки телеграмі: перекочуючись схилом, хлопчина порвав її на шматочки.

— Дивні ці горяни, перелякані якісь, — зауважив Зеземанн, подумавши, що така поведінка простодушного хлопчини пов’язана з тим, що той побачив чужинця.

Він поспостерігав ще хвильку за карколомним спуском Петруся, а потім продовжив сходження нагору.

Тим часом хлопчик набрав такого розгону, що ніяк не міг спинитися, котився все далі й далі…

Проте такий спосіб пересування зовсім не тривожив Петруся, в цю хвилину його охопили страх та відчай, бо він вважав, що то приїхав жандарм із Франкфурта. Бо ким іще міг бути цей чоловік, що розпитував про Вуєвих пожильців?

На останньому крутому схилі перед селом пастушок закотився в кущі, де нарешті зупинився. Хвилину-другу Петрусь просто лежав, бо мусив очуняти й зібратися з думками.

— От тобі й на, ще одного маємо! — пролунав чийсь голос поруч, — кого ж це так моцно трунули,[43] що він, як мішок з бараболями, покотився?

Голос належав пекареві, який так собі жартував. Він саме вийшов трохи охолонути та ковтнути свіжого повітря, бо кілька годин поспіль вистояв біля гарячої печі. Отож стояв і спостерігав, як Петрусь ну точнісінько як те інвалідне крісло, котився схилом додолу.

Пастушок зірвався на ноги. Йому знову зробилося дуже страшно, бо тепер і пекар знав, що возика попхали з гори. Хлопчина, не оглядаючись, кинувся вгору. Зараз йому б додому, в своє ліжко та під ковдру, там він почував себе в цілковитій безпеці.

Але на полонині залишилися кози, за які він відповідає, а Вуй велів хутко повертатися, щоб ті довго не були без нагляду. Найбільше з усіх Петрусь боявся та страшенно поважав старого. Він ніколи не наважився б проявити непослух перед ним. Пастушок голосно заохав і пошкутильгав вгору. Він таки мусить дійти, мусить і все! Проте бігти він уже не мав сили: страх та численні забої, спричинені тим карколомним спуском не пройшли без наслідків. Отож, стогнучи та шкутильгаючи, хлопчина подерся схилом догори.

Тим часом Зеземанн дійшов до першої хатини на полонині, тож впевнився, що іде вірно. Це надало йому нових сил і він наддав ходи. Й нарешті побачив довгоочікувану хатинку, за якою колихали верхів’ям старі ялини.

Втішений Зеземанн почав спинатися на останній перед нею косогір. Ось зараз він ошелешить своєю появою дітей! Проте товариство, що зібралося в хатині, помітило його першим і для татка було приготовано те, чого він ніяк не міг очікувати.

Коли Зеземанн вийшов на полонину, назустріч йому рушило двоє. Висока рожевощока та білокоса дівчинка опиралася на Гайді, темні очі якої просто палахкотіли радістю. Зеземанн, завмерши, втупився в дітей. По обличчі рясно покотилися сльози. Які тільки спогади не наринули на нього в цю хвилину! Саме так виглядала покійна матуся Клари: блондинка з рожевими щічками. Зеземанн втратив відчуття реальності: вже не знав — чи це дійсність, чи сон…

— Татусю, ти мене не впізнав? — гукнула Клара, що аж світилася від щастя. — Я так змінилася?

Зеземанн кинувся до дочки і обняв її.

— Так, ти дуже змінилася! Чи ж це можливо? Чи ж це насправді діється?

Вражений татусь аж відступив крок назад, щоб іще раз глянути й переконатися, що це реальність, а не марево.

— Кларусю, це ти? Це дійсно ти? — вигукував він, то обнімаючи дочку, то обзираючи її.

До них підійшла бабуся, яка просто мусила потішитися зі щасливого сина.

— Ну, синочку, що тепер скажеш? — гукнула вона. — Ти приготував для нас гарний сюрприз, але наша несподіванка таки набагато краща, чи не так? — Матуся сердечно пригорнула його. — А тепер, любий, ідемо привітаємося з Вуєм. — Він — наш найбільший благодійник!

— Авжеж, я мушу обов’язково привітатися і з рідною нам Гайді, — промовив Зеземанн, потискуючи дівчинці руку. — Гарно тобі тут, на полонині, еге ж? Та що тут запитувати! Он яка весела та круглолиця, ні одна квіточка гарніше за тебе не виглядає. Дитино, це така радість для мене тебе побачити, така радість!

Гайді також була дуже рада бачити привітного пана Зеземанна. Він завжди був таким добрим до неї! А те, що він