Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Бабуся підвела сина до Вуя. Чоловіки приязно потиснули один одному руки. Зеземанн висловлював вдячність та був неймовірно зворушений дивом, свідком якого він щойно став. Старенька свою радість та подивування чудесним зціленням Клари вже виразила, а тепер хотіла поглянути на ялини.

Під ними на неї очікувала чергова несподіванка. Посередині між деревами, де довге гілля залишило трошки місця для сонця, стояв великий та красивий букет синього тирличу. Квіти виглядали свіжими (на них навіть роса не висохла) наче щойно виросли. Бабуся від захвату аж у долоні сплеснула:

— Ой як гарно, як чудесно, як славно вони виглядають! — вигукувала вона. — Гайді, дитино люба, іди-но сюди! То ти так для мене постаралася?

Діти також прийшли подивитися.

— Ні, ні, то не я, — відмовилася Гайді, — але знаю, хто це зробив.

— Так само чудесно, бабусю, і на пасовищі, вгорі, та ні, там набагато красивіше! — втрутилася у розмову Клара. — А ну, чи зможеш відгадати, хто би це міг сьогодні вранці нарвати їх для тебе?

Внучка так задоволено посміхнулася, що бабусі на якусь мить здалося, наче вона сьогодні вже сама була на пасовищі. Проте, звісно, це було неможливим.

За ялинами почулося тихеньке шарудіння. Петрусь таки зійшов на полонину. Проте, коли вздрів, хто стоїть коло Вуя, зробив добрячого гака й тепер хотів тихцем, ховаючись за деревами, спинатися далі. Але бабуся помітила пастушка, відразу впізнала його, їй одразу ж сяйнула думка: чи то часом не Петрусь приніс квіти, а тепер зі скромності та лякливості намагається непомітно піти геть? Та ні, такого не можна допустити. Нехай дитина отримає маленьку винагороду за такий хороший вчинок.

— Йди-но сюди, хлопче, не соромся, боятися тобі нема чого, йди сюди! — гукнула вона, просунувши голову межи стовбурами дерев.

Петрусь завмер. Після усього, що пережив і переніс, у нього вже просто не було сил опиратися. Залишилося лише одне холодно-липке відчуття безнадії: Ну ось і все! Зблідлий, розкошланий Петрусь вийшов із-за ялин.

— Ось так, сміливіше, нічого не бійся! А тепер скажи, це ти зробив?

Петрусь, похнюпившись, розглядав землю під ногами, тому не бачив, що бабуся показувала пальцем на букет. Іще підходячи, хлопчик помітив на розі хатини Вуя, який втупився у нього сірими очима, а поряд із ним стояв жандарм із Франкфурта: те, чого Петрусь вже стільки часу страшно боявся. Отож пастушок затремтів і заледве спромігся витиснути з себе:

— Ага…

— От тобі й на! — усміхнулася бабуся. — І що ж такого страшного в твоєму вчинку?

— Бо він… бо він… на друзки… і тепер його вже… докупи не збереш… — поволеньки вичавлював слово за словом Петрусь. У нього так тремтіли ноги в колінах, що він ледве стояв.

Бабуся підійшла до чоловіків.

— Мій дорогий Вую, у малого серйозні проблеми з головою? — запитала вона співчутливо.

— Та боронь Боже! Дайте си на спокій, певне, шо нє,[44] — запевнив дідусь, — просто він якраз і є тим вітриськом, шо трунув возика додолу, то тепер і чекає на заслужене покарання.

Бабуся ніяк не могла повірити в почуте, Петрусь зовсім не виглядав на пакісну дитину, та й для чого йому трощити інвалідне крісло, яке вкрай необхідне?

Проте у Вуя ніяких сумнівів не було. Те, що Петрусь зізнався у скоєному, лише підтвердило підозри старого. Він відразу не повірив у те, що вітер міг зіштовхнути інвалідне крісло. Для Вуя не пройшли непоміченими й промовисто загрозливі погляди, якими пастушок дивився на Клару, та й інші прояви ворожого ставлення до чужих на полонині. Він зіставив усі факти: почуте, побачене і оповів бабусі увесь перебіг подій, роблячи необхідні пояснення. Коли закінчив оповідь, бабуся, котра завмерла, уважно слухаючи, пожвавилася:

— Ні, мій дорогий Вую, ні, і ще раз ні! Не будемо карати бідолаху. Будемо справедливими. Ви ж тільки гляньте, приїжджають із Франкфурта якісь незнайомці і забирають у нього єдину подружку. Він тепер не бачить Гайді цілими тижнями, а лише вона може бути з ним на полонині. А тепер він там самісінький і тільки спостерігає, як іншим добре. Ні, треба бути справедливими. Хлопчину охопила лють, вона змусила його мститися, щоправда, помста була дурнуватою, проте коли ми розлютимося, то чи буваємо мудрими у той момент?

Старенька сіла на лавочку під ялиною і підкликала Петруся:

— Йди сюди, хлопче, стань отут, переді мною. Перестань труситися та хилитатися і послухай, що я тобі скажу. Ти штовхнув інвалідне крісло з гори, щоб його зламати. Це був злий вчинок, і ти це розумів. Так само розумів, що за такий вчинок тебе буде покарано. А як покарання не настало відразу, мусив прикладати чималих зусиль, щоб інші не взнали, хто це зробив. Але, як бачиш: коли хто щось недобре робить чи про когось погано думає, про це можуть інші люди й не знати, але той, хто це чинить, помиляється, коли думає, що цього ніхто не помічає. Наш любий Господь все чує та все бачить. І як помітить, що якась людина свій поганий вчинок приховує, то будить охоронця в людині. Цей охоронець, наданий їй із народження, і спить собі спокійно, поки той чи та, кого він охороняє, не вчинять якусь несправедливість. А коли таке стається, охоронець має в руці таку собі колючку. От нею він і починає раз за разом штрикати людину, та так, що ця людина не має спокою. А охоронець не тільки коле, він ще й голосом страху наганяє, мучить, вигукуючи: «Зараз все виявиться! От зараз ти й поплатишся!». Ось так і живе та людина в