Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

До них підійшов дідусь. Поки діти були в хатці, він сходив на полонину і нарвав там великий букет темно-синіх квітів тирличу. Квіти так переливалися під ясними променями вранішнього сонечка, що дівчатка аж скрикнули від утіхи. Дідусь заніс букет у хатину. Час від часу Гайді зіскакувала з лавки, підбігала до стежки, нетерпляче виглядаючи бабусю та її попутників.

І ось, як і очікувала Гайді, в долині завидніла вервечка людей із конем та вершницею на ньому. Першим піднімався провідник, за ним бабуся на білому коні, останнім — носій, який тягнув на плечах купу усілякого теплого одягу, без якого бабуся ніколи б у гори не вирушала.

Ось вони все ближче та ближче, вже піднялися на полонину, і бабуся зі свого коня побачила дітей.

— А то що таке має бути? Очам своїм не вірю. Кларусю, а ти чого не в своєму кріслі? Як таке можливе? — перелякано скрикнула вона й похапцем спішилася. А підходячи до дітей, аж в долоні сплеснула й дуже схвильована промовила: — Кларочко, то ти? Як ти поправилася, дитино. Такі рум’яні щічки! Я тебе не впізнаю!

Бабуся хотіла кинутися обнімати онуку, та біля тої вмить опинилася Гайді. Клара оперлася на плече подруги, і вони дружно задріботіли вперед. Бабуся аж заклякла з переляку, бо ніяк не могла втямити, що це таке витворяє Гайді.

Але що ж вона побачила!

Клара, випроставшись, впевнено крокувала поруч із подругою. Тепер дівчата поверталися: обидві розчервонілі й аж сяючі від задоволення.

Бабуся кинулася до них. Сміючись та плачучи обнімала свою Кларусю, потім Гайді, а після цього знову Клару. Стару охопила така радість, що вона не знаходила слів, щоб її виразити.

Нараз її погляд зупинився на Вуєві, який стояв біля лави та з ласкавою посмішкою спостерігав за всім. Бабуся взяла Клару за руку й пішла, голосно висловлюючи захват, що так просто може підійти з онукою. Всівшись на лавку, вдячно схопила Вуя за руки.

— Любий Вую, любий Вую, як ми вам вдячні. Це ж ви постаралися, завдяки вашій турботі, догляду…

— А також нашого Пана Бога, сонячним промінчикам з неба та ще свіжому альпійському повітрю, — всміхаючись, продовжив дідусь.

— Ага, а ще завдяки такому смачнючому молочку від Білки, — від себе додала Клара, — бабусю, ти маєш знати, як я тепер люблю пити козяче молоко, воно мені так смакує!

— Я це бачу по твоїх щічках, люба, — й собі всміхалася та, — ну ніяк не можу тебе впізнати, зміцніла, погладшала. Ніколи тебе такою і уявити не могла. Ніяк тобою намилуватися не можу. Знаєш, треба зараз же відіслати телеграму таткові в Париж. Напишу йому, щоб негайно приїхав, а чому — пояснювати не буду, нехай і для нього це буде такою ж приємною несподіванкою. Для мене й для нього — це найбільша радість у житті! Мій любий Вую, а ким ми відправимо телеграму? Носіїв уже нема…

— Ая, пішли вже, — відповів дідусь, — але як в пані така нагла потреба,[42] то я знаю, що діяти. Зараз кликну пастушка, він те зробить, часу йому вистачає.

Бабуся не відмовилася від ідеї негайно написати синові, бо вважала, що з такою радісною звісткою зволікати не варто, не кожен день маєш таке щастя.

Вуй трохи відійшов і, заклавши пальці до рота, так пронизливо та протяжно свиснув, що звук від посвисту ще довго відлунював у скелястих вершинах. Незабаром згори збіг Петрусь, який добре знав, хто саме свистів. Хлопчина був від переляку білий, як крейда. Він подумав, що Вуй покликав його, бо за ним уже прийшли жандарми. Але замість повістки до суду йому дали папірця, в якому бабуся щось написала, а Вуй пояснив, що це телеграма, яку потрібно віднести на пошту, заплатить за неї сам Вуй дещо пізніше, бо стільки справ водночас доручати Петрусеві було просто неможливо.

Хлопчина пішов із папірцем в руці й страшенним полегшенням на серці.

Нарешті після радісних подій цього дня можна було дружно всістися за стіл перед хатиною та розповісти бабусі усе за порядком: як дідусь помалу привчав Клару самостійно стояти та робити невеличкі кроки… Потім вона побувала на високогірному пасовиську… вітер зіштовхнув інвалідного возика в долину… А Клара так прагнула побачити красиві квіти, що… пішла. Ось так і взнала бабуся, що відбулося, поки її не було.

Розповідь дівчаток була тривалою, бо старенька перебивала їх, вигукуючи: «Та як таке може бути! Чи не сниться мені усе це? Ми дійсно зібралися за столом, перед хатиною, і ця квітуча дівчинка, зі свіжим личком, — моя бліда, безсила та вічно квола Кларуся?»

А Клара та Гайді тішилися з її слів: гарно ж вони придумали — влаштувати бабусі таку веселу несподіванку, враження від якої не вщухає.

Тим часом Зеземанн залагодив усі справи в Парижі й також задумав зробити приємну несподіванку для своїх близьких. Одного сонячного ранку він купив квиток і, не попередивши матір, сів у потяг, що їхав до Базеля. Туди прибув удосвіта наступного дня, й не відпочиваючи, відразу продовжив подорож. Його охопило велике бажання побачити донечку, якої не бачив довгих три місяці літа. Отож у Бад Раґац Зеземанн прибув буквально за кілька годин після того, як його матуся почала сходження на полонину.

Він навіть зрадів, що не застав її в місті, бо це співпадало з його планами — відразу їхати до донечки. Отож Зеземанн зараз же сів у карету, що курсувала до Маєнфельда. Там дізнався, що його можуть підкинути до Дьорфлі, й радо погодився на цю пропозицію, бо вважав, що піших прогулянок йому ще буде достатньо.

Сходження видалося йому дуже довгим та досить