Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Щось відбувалося, але що, Севен не розумів.

Знову і знову нікому не потрібна доповідь, знову обговорені всоте запитання. Страж Етелхард стиснув руками голову – у скронях пульсував біль, найбільше йому хотілося зараз просто лягти і заснути. Тому, почувши довгождане «Усім дякую, можете бути вільні», хлопець поспішив до виходу із зали засідань.

У принципі, хвилюватися не було чому. Рубі досвідчений Страж, вона чудово показала себе у багатьох сутичках, на тренуваннях та чергуваннях, вона була зібраною та вправною… Але серце болісно стискалося, а голову не покидала думка про те, що з нею щось трапилося, а він не зміг допомогти.

-Страж Етелхард! – пролунало позаду.

Він скривився. Уїдливий голос Елен Уокер заповз у вуха, наче змія.

-Слухаю, – він стримано кивнув їй.

-Ви нікого не загубили? – вона уважно глянула на нього.

-Що ви маєте на увазі? – він запитав це, вже знаючи, якою буде відповідь.

-О, ви чудово знаєте. Я говорю про вашу напарницю.

Якусь мить вони дивилися одне одному в очі. Потім Севен видушив:

-Ви знаєте, що з нею? Знаєте, де вона?

Елен усміхнулася:

-Ходи зі мною.

Вони вийшли у вестибюль, повернули праворуч і опинилися у довгому широкому коридорі. Великі вікна дозволяли йому бути повністю освітленим, але на вулиці уже панували сутінки, тож канделябри із запаленими свічками були дуже доречними. Їхні кроки відлунювали у порожньому проході, поки вони мовчки йшли вперед.

Севен зиркнув на Елен. Його супутниця точно знала, куди йти. Вони минули коридор, повернули ліворуч, далі Елен дістала ключа і відімкнула малопомітні двері за портьєрою. Вони, як виявилося, вели до гвинтових вузьких сходів униз. Уокер глянула на Стража через плече:

-Вже близько.

Вони спустилися сходами, опинившись перед іще одними дверима.

-Заходь, – пролунав тихий голос Елен.

Наче загіпнотизований, Севен зробив крок за поріг, і відразу ж двері за ним зачинилися. Клацнув замок.

Він озирнувся. У кімнаті панувала напівтемрява. Кілька високих свічок було розставлено по кутках, на підлозі лежав пухнастий килим, а біля стіни стояло величезне ліжко, задраповане завісами із якоїсь легкої матерії золотистого кольору. Углибині цього ложа хтось лежав.

Севен вдихнув і повільно підійшов до золотистих завіс.

Це була Рубі. Точно вона. Її він упізнав би із тисячі.

Вона спала, каштанові кучері розсипались по золотистих подушках. Довгі вії відкидали тінь на щоку, коралові уста ледь розтулились, між ними виднілися краєчки зубів. Вона дихала спокійно і глибоко, навіть, здавалося, усміхалася.

Севен ковзнув поглядом нижче, де її руки, згорнуті на животі, притримували золотисте покривало. Було зрозуміло, що вона зовсім без одягу, настільки точно тонкий шовк обрисовував усі вигини її тіла.

На ліжку спала втілена спокуса.

Хлопець трепетно затримав дихання, сідаючи поруч із нею. Її краса заворожувала, манила, поглинала, наче морські глибини.

-Рубі…

Вона поворухнулася, її руки обвили його шию.

-Поцілуй мене, любове моя…

Хлопець із криком відсахнувся – її очі були суцільною ніччю.

                                                     ***

Смикнувшись, Севен виринув зі сну.

А у кімнаті навпроти з криком отямилася Рубі.