Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 23. Ті, що не прокинулися

В унісон гримнули двері обох кімнат. Руки торкнулися до її обличчя, тоді як її власні конвульсивно схопили його за футболку.

-Рубі!

-Севен!

Два слова одночасно на видиху зірвалися з їхніх уст. Рубі відчула, як її накриває тепла хвиля спокою.

Він тут.

Так, чолом до чола, вони стояли посеред коридору.

-Гей!

Рубі, здригнувшись, вивільнилася з обіймів. Біля них стояла Емілія.

-Я ж до вас звертаюся, – обурилася вона.

-Що трапилося? – Страж Ернандес протерла очі.

-Ви не знаєте? – у свою чергу здивувалася Ем. – Не чуєте, що відбувається?

Тільки зараз Рубі вловила якийсь гул, наче хтось роздратування цілий вулик бджіл.

-Що відбувається? – у голосі Севена почулися сталеві нотки.

-Наставники, – коротко відповіла Страж Галлагер.

Не уточнюючи більше нічого, Севен поспішив за Емілією вниз, тримаючи Рубі за руку.

Повсюди панував безлад, Стражі заклопотано бігали туди-сюди, тривали палкі суперечки. Не зупиняючись і не затримуючись, Рубі уловлювала лише уривки розмови. «Трави», «Це прокляття», «Дуже невчасно…».

Краєм ока Страж помітила дівчинку. Адайн стояла біля столу із травами, розбираючи їх і час від часу зиркаючи на сторінки книги у масивній шкіряній обкладинці. Поруч Стражниця нарешті уздріла свою сестру.

Катрін стояла, наче громом уражена – щось механічно розбирала разом із Адайн, кивала у відповідь на чиїсь слова, щось говорила, але думками вона була ген-ген далеко, мабуть, біля Наставника Алісдейра, якого ніде не було видно.

-Катрін, – пробравшись до неї, Рубі торкнулася її руки. Вона була холодною, наче лід. Погляд у сестри був геть нестямним.

-Що? – вона, здавалося, навіть не чула, що до неї кажуть.

-Катрін, що трапилося?

-Дей… Алісдейр… Він… – і Катрін раптом розплакалася. Рубі розгублено гладила її по волоссі.

-Що трапилося? – одними губами запитала вона в Емілії, яка саме нагодилася. Та мовчки кивнула в бік якихось дверей. Катрін схлипнула, відхилилася і продовжила сортувати трави.

Стражниці відійшли вбік.

-Так що трапилося? – Рубі кивнула на весь той натовп. – Хтось умер? - похмуро пожартувала вона.

-Ні, – Емілія була серйозною, як ніколи. – Хоча, здається, до цього недалеко.

-Та що таке, ти народиш вже чи ні?!

-Наставники сплять.

-І це все? – Рубі на мить захотілося її придушити. Сплячі красені, розтуди їх всіх!

-І ми не можемо їх розбудити. Ніяк.

-Чому? – Рубі вдивлялася в обличчя подруги. – Хтось знає, що з ними трапилося?

-Ні, в цьому ж і причина. Хоча у мене є певні здогади.

Рубі уважно глянула на Ем. Обличчя її було непроникним.

-Поділись.

-Пам’ятаєш, як ти три дні спала і не прокидалась?

-Ну, не те, щоб пам’ятала, але чула щось таке, – Рубі усміхнулася.

-Так от, – Емілія, здавалося, навіть не помітила спроби пожартувати. – Я ще тоді подумала: раптом у твоїх снах є щось таке, що тебе не відпускає?

-І… Ти гадаєш, їм наснилося щось, тому вони не прокидаються? Усі Наставники водночас?

-Не лише Наставники, – Ем зіщулилася. – Дуан і Пілот також сплять. Безпробудно. Ми не в змозі…

Та її подальші слова заглушив дзвін у вухах. Біль прошив передпліччя Рубі з такою силою, що дівчина, не витримавши, повалилася навколішки. Рука наче горіла у вогні.

-Рубі? – із темряви виринуло занепокоєне обличчя Емілії. – Рубі, що  з тобою? Отямся…

Проте дівчину колотило від болю, кидаючи то в жар, то в холод. Вона стискала передпліччя так, наче хотіла його відірвати.

Наче уві сні вона відчувала, як смикнувся догори рукав її сорочки, чула, як вражено вигукнула Ем.

-Рубі, ти…

Переборюючи біль, Рубі зиркнула на неї. Емілія затуляла рота рукою.

-Прокляття Дев’яти ножів… Як?

-Довга історія. Проте це також трапилося уві сні.

-Також… – Луною повторила Емілія. І раптом зрозуміла: – Це ж була ти! Це ти зробила так, щоб вони не прокидалися!

-Не кричи, – Рубі досі колотило від болю, хоч він почав ущухати. Вона глянула на свою руку: на шкірі поруч із першим криваво-червоним шрамом яскріли ще сім позначок. Всього вісім. Бракувало ще однієї.

-Що ти з ними зробила? – голос Ем був на диво рівний.

-Убила їх, – Рубі знизала плечима. – Це були вже не вони. Демони у їхній подобі намагалися вбити мене.

-Схоже, Демонічний Пророк може пробиратися у нашу свідомість. – Емілія замислилась. – У твою свідомість. Ти хоч уявляєш, що ти накоїла з його допомогою? Ти одним махом просто позбавила нас більшості людей. Ми майже безсилі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍