Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Відчуваючи якийсь дивний сум і ностальгію, Рубі попленталася на майданчик. Зробила кілька випадів, зітхнула – так пустинно і самотньо виглядав зараз зал. Так сумно було вже від самого розуміння того, що вони навряд чи повернуться сюди.

-Страж Ернандес! – гримнув на весь зал знайомий голос.

Не вірячи власним вухам, Рубі обернулась. У дверях застигла фігура Наставника Мо.

Він не виглядав, як завжди, він навіть не виглядав, як Наставник. Щось у ньому було не так. Чи то постава – Наставник Мо ніколи не виглядав, наче вийнятий із домовини труп, згорблено і страшно. Чи то погляд – його очі були темно-карими, але аж ніяк не чорними та жорстокими. Можливо, це був його голос – в ньому не було більше сміху та іронії, в ньому звучало бите скло та скрегіт металу, каменепад і рев пораненого звіра. Наставник Мо більше не був Наставником.

-Страж Ернандес, стояти! – гаркнула істота в тілі Наставника.

Рубі озирнулась – вона була одна, а за спиною Наставника стояло ще кілька… людей? Істот? Вона впізнала Наставника Кормака, Наставника Рейнарда, Наставника Алісдейра… Ще декількох Стражів… Невже всі вони раптом стали монстрами?

Дівчина міцніше перехопила чабанги – живою вона не дасться. Поки на ній є рунчний медальйон із місячним каменем, вони не посміють заволодіти її душею. А тіло вона постарається захистити.

-Дурепа, – засичала одна з істот. – Невже ти не розумієш, що ви вже програли? Ми сильні, нас багато, вам не перемогти. Повертайся до свого дому, тримайся подалі від столиці, тоді, можливо, ти залишишся живою…

-Яке твоє діло? – огризнулася Рубі, намагаючись виграти час. – Я гадала, ви зацікавлені у тому, щоб ніхто з нас не вижив…

-О, крихітко, повір, – Алісдейр утупився в неї невидющим поглядом мертвих очей, – якби на те була моя воля, ти б давно була мертвою… Але тебе потрібно вберегти. – Обличчя «Наставника» викривило гримасою ненависті. – Тому тікай! Їдь! Рятуйся! Поки мо…

Важкий бойовий кинджал зі щирого срібла устромився йому просто в перенісся. Не в стані більше вимовити хоч слово, тіло Алісдейра упало долілиць, дозволивши лезу прохромити його наскрізь.

-Стерво, ти поплатишся!.. – Наставник Кормак уже біг до неї, проте Рубі була до цього готова – її бойовий ніж, що хтозна-як ліг у руку, пронизав його, наче тонкий аркуш паперу.

Дівчина знала, – варто убити якомога більше, щоби виграти час, поки решту істот стояли збоку, не зорієнтувавшись у тому, що відбувалося.

Ще двох Наставників – Рейнарда та Мо дівчина вклала двома точними ударами у сонячне сплетіння. А тоді розвернулася до трьох суперників, які все ще не рухалися. Їх було троє. Дуан, Пілот та Міа.

Пілот діяв швидко, майже блискавично. Його мечі зливалися у смертоносний танець, не підпускаючи до нього і роблячи його смертельно небезпечним.

Рубі на мить застигла, концентруючись. Світ завмер і затих. Десь далеко було чути посвист мечів, пришвидшене дихання, кроки, які підбиралися все ближче до неї. А тоді Рубі зробила крок, викидаючи уперед руку. Чабанг зірвався з її пальців, як смертоносна квітка, устромившись Пілотові простісінько в шию. Страж якось дивно схлипнув і повалився на підлогу, наче мішок.

-Міа, відійди, – хрипко скомандував Дуан, виступаючи уперед. У його руці був двоконечний спис, а сам Дуан не просто не був схожим на себе. Він був геть інакший. Виглядав дорослішим та впевненішим, аніж зазвичай. Погляд його мертвих очей, відображав силу, міць, лють, чого ніколи не було у погляді Стража Ачилла.

Він бив без попередження, коротко, вміло, влучно. Рубі розуміла, що жарти скінчилися. Навіть, якщо їм був даний наказ зберегти їй життя, то тепер, коли вона так легко, на диво легко, впоралася з ними, Дуан буде мстити. Тож вибору Ернандес не мала, – вона відтискала Дуана до стіни, наносячи йому удар за ударом, поріз за порізом, аж поки… із його горла не вистромився меч. Дуан з хрипом повалився долілиць. За ним стояла Вілард.

-От ми і зустрілися, Ернандес, – криво посміхнулася Міа, зважуючи на руці закривавленого меча. – Я бачу, ти оцінила мої чабанги. Зручно?

-Убити тебе ще раз буде зручно будь-чим, – загарчала Рубі, з подивом уловлюючи у власному голосі похмуре задоволення від сказаних слів. Щось знову прокидалося у ній, люте, голодне, пожадливе, воно хотіло крові та душ людей. – Ти гадала, що я забула те, що ти сказала? Те, що ти зробила? Думала, що покарання омине тебе?

Міа зневажливо пирхнула.

-Покарання? Покарання? – в її очах було презирство. – Та за кого ти себе маєш? Хто ти така, щоб так зі мною розмовляти?!

Рубі рвучко підняла голову – в її погляді світилася помста і погорда. Рука із ножем злетіла вгору.

-Я твоя смерть.

І в ту мить весь світ лежав біля її ніг.

                                                    ***

Нарада була втомливою. Звітували всі по черзі, а Севен, хоч убий, не розумів, для чого це йому. Так само, як і не розумів, куди поділася Рубі. Він не бачив її з попереднього дня, а ще, кого б не питав, ніхто не міг сказати йому, де вона. І – що дивувало не менше – ніхто не тривожився. Більше того, всі поводилися так, ніби це норма. Наче Стража Рубі Ернандес ніколи не існувало на світі.