Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 22. Видіння

Здригнувшись, Рубі прокинулася у геть незнайомому місці. Навколо був ліс. Десь угорі, між кронами дерев, лилося примарне м’яке світло, синіли сутінки, сповиті мрякою. В тумані ховалися стовбури дерев, що здавалися зовсім чорними.

Не зважаючи на моторошний пейзаж, що розгорнувся перед її очима, дівчина зовсім не відчувала страху. Перед нею, серед  стовбурів дерев, вилася стежка, усіяна крихітними синіми квітами.

Повільно підвівшись, Рубі пішла нею, роззираючись навсібіч. Ліс так манив до себе… Могутні стовбури дерев, порослі мохом та обвиті квітучими пагонами дивовижних сяючих квітів. Рої світлячків мерехтіли між деревами, величезні тропічні метелики пурхали над головою дівчини. По боках стежки хитали своїми суцвіттями фіолетові, сині та пурпурові квіти.

Стражниця почувалася абсолютно комфортно. Їй було тепло, квіти чудово пахнули, а ліс був затишним і привітним.

Зрештою, поміж деревами замерехтіло якесь примарне, ледь помітне сяйво. Ліс порідшав, і Рубі вийшла на невелику галявину, всіяну м’якою смарагдовою травою. Просто перед нею височіла гора, чию верхівку, мабуть, ховали хмари, оскільки Рубі її навіть не бачила. Звідки в цьому дивовижному лісі, повному квітів та метеликів, величезна скеля, Ернандес не думала, та її це і не цікавило. Вона просто знала, що їй треба нагору, туди, де виднівся вхід у печеру.

Підйом не був важким. Він виявився навіть цікавим. Окрім метеликів та квітів, що тут і там вигулькували перед нею, дорогу встеляли камені – топази, сапфіри, опали, рубіни, смарагди, цирконій, яшма, хризоліти, авантюрин, діаманти, бурштин… Їх було безліч. Вони яскраво сяяли, барви мінилися, а очі в Рубі аж розбігалися, такі вони були прекрасні. Камені справді встеляли дорогу, наче рідкісна коштовна бруківка. Дівчина ступала стежкою уперед, милуючись краєвидом та коштовностями.

Подекуди серед дерев виднілися дивні червоні стебла – м’ясисті та товсті, зовсім не такі красиві, як інші рослини. Рубі намагалася на них не дивитися.

Стежка вела угору, проте дівчина навіть не захекалася – йти було дуже легко, вона пурхала, наче у невагомості, проте разом із тим твердо стояла на ногах. Можливо, давалися взнаки постійні тренування Стражниці, адже, порівняно із кросом у кілька кілометрів з важким наплічником, це була просто недільна прогулянка.

Ще трохи, ще кілька поворотів стежки… Кілька кроків… Ще…

Печера, на диво, вигулькнула перед нею несподівано. Її величезний вхід виглядав, як паща якогось велетенського звіра. Рубі мерзлякувато повела плечима – асоціація, яка раптом виникла в її свідомості, зовсім не надихала. Не лякала, звичайно, Стражниця і не таке бачила на своєму короткому віку. Але було неприємно.

-Нічого, поки зі мною мій ніж…

Раптом їй наче відібрало мову – ножа не було. Не було навіть натяку на нього. Рубі, яка з десяти років жодного разу без нього не виходила з дому, відчула себе зовсім безпомічною.

Це було жахливе відчуття.

Проте робити нічого.

Рубі глибоко зітхнула – печера манила її ще сильніше.

Тому дівчина повільно, крок за кроком, заглибилася всередину.

 

У печері було тепло і зовсім не вогко. Кам’яні стіни рясно вкривали сяючі зелені кристали, випромінюючи дивовижне фантазійне освітлення. Кілька метеликів, які залетіли досередини разом із дівчиною, тепер також світились яскравими синіми іскорками.

Рубі усміхнулася – краса вражала до глибини душі.

Погляд упав донизу – під ногами виявився добірний білий пісок. Рубі ступила на нього – легко, наче випробовуючи. Він був теплий, мов нагрітий сонцем. А від того місця, де торкнулася її шкіра піску, вглибину простягнулися раптом зелені пагони, уквітчані рожевим цвітом.

Засміявшись від захвату Рубі пішла вперед, торкаючись руками стін – вони також були теплі, хіба де-не-де руки натрапляли на холодний кристал.

Прохід вів прямо, нікуди не звертаючи. Щодалі, то тихішими були звуки, сюди вже не долинав ласкавий шепіт лісу. Шлях звужувався, Рубі була змушена пригинатися, щоб не торкатися головою стелі. Врешті попереду вона побачила невеличкі дерев’яні дверцята, окуті залізом. Ціль була вже близько.

 

Рубі протиснулася у дверцята. Щоб одразу завмерти, не розуміючи, що відбувається. Дверцята, які так манили і кликали її, вели прямісінько до спортзалу Університету.

Шокована, Рубі ледве розуміла, що відбувається.

Вона так довго тікала від Університету, намагаючись урятувати життя Адайн, щоб знову опинитися там?

Чому?

Рубі зробила кілька кроків. У спортзалі панувала тиша. Така буває лише тут – наче щойно Стражі відточували вміння, але раптом щось сталося, і вони змушені були піти. А в залі ще осідає пил після напруженого тренування, сонячне світло пробивається крізь брудне скло, ще в повітрі – луна вигуків та команд…

Але нікого нема.

Рубі повільно підійшла до стенду зі зброєю, погладила довгу бойову палицю, провела руками по мечах та ножах, узяла до рук чабанги… Чомусь раптом згадалася Міа… Саме вона користувалася чабангами найчастіше, вважаючи їх не лише ефектними, але й ефективними. Як часто її можна було побачити у спарингу із Севеном! Із чабангами в руках ця дівчина була, наче вітер, наче блискавка, наче буря і ураган. Вона встигала всюди, нікому не давала спуску, нікому не програвала… Окрім самої Рубі. Який безславний кінець…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍