Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Рубі!

Дівчина здригнулася, наче від ляпаса, повертаючи голову.Біля неї стояв Севен, усміхаючись своєю магнетичною усмішкою. Рубі глянула йому у вічі – зачарування впало, розбившись на тисячі уламків крижаного скла. Дівчина, наче виходячи з трансу, труснула головою – вона стояла у головній залі замку, наче прикована до свого місця, замість того, щоб спокійно вийти, прогулятися чи просто відпочити. Стражниця усміхнулася:

-Ходімо.

Севен узяв її за руку, і вони повільно пішли назад до вежі.

За ті кілька днів, що Рубі жила у замку, вона намагалася уникати майже всіх. Відмовка була не зовсім оригінальною, проте доволі достовірною – в Арґент-Арвеллін тривала підготовка до Балу. Стільки слуг, які мили, шкребли, відтирали замок, здмухували порошинки та тремтіли над мармуровими підлогами, були спроможні довести Рубі до нервового зриву. Тому дівчина, прихопивши з собою навушники, досліджувала замок, опиняючись у таких закутках, куди  у жодному разі не зайшла б осмислено. Вежа, куди давно ніхто не заходив, погріб, перехід за картиною, який виводив до бібліотеки, величезний сад – підійде будь-що. Аби тільки не думати.

Думати Рубі було страшно. Вона боялася, що на думку спаде та незрозуміла і неждана істота, яка так несподівано прокинулася у її душі тоді, в головній залі замку. Боялася, що це створіння підштовхне її до хибних висновків чи бажань, а вона не зможе цьому опиратися. Боялася своїх почуттів.

Погляд Короля досі переслідував її – у снах і в реальності. Ті сталево-сірі очі наче пропікали розпеченим сріблом її душу. На фоні цих очей і цього погляду навіть те, що вона почувала до Севена, міліло і видавалося якимось дрібним.

Севен…

Рубі зітхнула. В першу їхню зустріч вона і подумати не могла, що він стане для неї настільки важливим. Власне, ще зовсім нещодавно вона сумнівалася, що в неї існують до нього такі почуття. Відмовлялася, відхрещувалася, але втекти від правди вона не могла.

Те їхнє єднання, спалах почуттів, феєрверк пристрасті і справжня злива кохання… Після нього вона зрозуміла ясно, як ніколи – це він. Це її Вогненне Серце. Вона знайшла його.

Проте королівська сім’я її бентежила. Пильний погляд Короля майже її лякав. Що йому було потрібно? А хто послав їй сукню у подарунок? Це нормально? Бо й інші Стражниці були в нових сукнях. Але чи всі вони відчували те, що і вона? Гордість? Пиху? Розуміння того, що вона найкрасивіша? Могутність? Силу?

-Здається, я божеволію, – пробурмотіла Ернандес.

Вона сиділа в глухому куточку саду, про який, втім, також не забули при підготовці до Балу – між деревами не було жодної сухої гілочки, травинки були наче підстрижені під лінійку, а малесенький ставочок із мелодійним водоспадом тішив око чистою прозорою водою та жовтими квітами латаття.

-Це просто марення, – заспокоювала себе Рубі, спостерігаючи, як жовта квітка водяної лілії коливається на прозорій воді. – Я скоро прокинуся у себе в кімнаті, зрозумію, що це був просто сон, а мені потрібно збиратися на тренування.

Раптом її повело в зовсім інший бік.

А що було б, якби вона прокинулася, а на тренування не потрібно йти? Не треба більше тренуватися, вправлятися зі зброєю, рано вставати… А головне – не треба більше носити з собою дзеркало. Війни нема. Немає демонів.

Як це було б?

Рубі труснула головою, проганяючи ці думки.

Нічого мріяти зараз, ніколи. Вони є, вони існують, іде війна. І нічого з цим не зробиш, вона втягнута в це, вона Страж, в будь-який момент вона може загинути.

Та ще й цей Бал…

Дівчина зітхнула. Довелося собі зізнатися – вона елементарно боїться, що істота, яка заволоділа її душею там, у тронній Залі, повернеться.

Що, як вона не зможе це контролювати?

Не зможе…

Рубі відчувала, як звідусіль до неї підступала темрява. Задушлива, волога, вона хапала за горло, не давала дихати…

Рубі здригалася, намагаючись відбитися, але темрява не відступала, вона брала своє, і дівчина помалу поринала в чорноту…