Ольга Іваненко - Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко

Піжами в мене не було. Натомість був спортивний костюм, який я планувала вдягнути. Все ж, він був зручним. Ще й рожевого кольору. Чим не піжама?

Я швидко переодягнулась, сховала кільце Оскара в столі і пішла до Люсі.

Ще підходячи до її кімнати, я вловила солодкі пахощі.

Не знаючи, що зараз побачу, я штовхнула двері й увійшла до кімнати до подруги.

Виглядала вона зовсім незвично. Мої співробітниці зсунули ліжко убік, щоб розстелити на підлозі велику ковдру, на якій були викладені смаколики.

По периметру кімнати горіли свічки, частина яких, якщо не всі, були ароматичними. Все повітря тут було просякнуте ними. Від чого свідомість трохи притуплялася, а настрій піднімався.

- А ось і наша любителька солоденького, - радісно зустріла мене Люсі. – І так, сьогодні у нас вечір на повному розслабленні. Жодних важких тем! Жодного смутку чи депресії! Тільки веселі історії та ванільний настрій.

- Ого, після таких вимог мені вже страшно, - я зобразила переляк і вмостилася на ковдрі.

- Яка ж ти у нас боягузка, - Алісія почала діставати наступну партію солодощів.

І до мене дійшло, що це вже не перша її ходка за їжею до їдальні. Цікаво, чи здолаємо ми таку трапезу? І скільки дітей через нашу вечірку втратили солодке?

- Будемо виганяти з нашої Марі страх, - Люсі підійшла до мене зі шматком торта. - І насамперед я прописую тобі це частування.

- Тільки не в обличчя! - перше, що я вигукнула, коли побачила кондитерський виріб у небезпечній близькості.

Але Люсі не збиралася бруднити мене кремом. Проте вона підозріло посміхалася. І я почала здогадуватися, що це не просто частування.

Я взяла шматок торта і почала крутити його. З одного боку була помітна дірочка, з якої щось стирчало. Здогадуючись, що то подарунок, я полізла витягати його. А Люсі крутилася довкола мене. І з нетерпінням чекала, коли я дістану те, що вона так старанно засунула всередину.

Нарешті, я дістала її подарунок і почала витирати рештки торта на ньому. Це виявилися два однакові кільця.

Я з цікавістю розглядала їх, а Люсі уважно дивилася на мене, чекаючи моєї реакції.

- Вони дуже гарні, - посміхнулася я.

- Це такі самі, як у Стівенсів, - повідомила подруга. - Точніше, вони виглядають інакше. Але в них та сама функція. Я подумала, що буде здорово, якщо у тебе з твоїм містером Невідомість буде зв'язок. Раптом знову треба його терміново викликати.

- Я якраз хотіла собі такі, - я з цікавістю розглядала колечко з трьома маленькими камінчиками. - А вони за розміром підійдуть нам?

- У них немає розміру, - пояснила Люсі. - Але коли ти вперше одягнеш своє кільце, воно запам'ятає твій розмір і залишиться завжди таким, як треба.

- Ого, - я загорнула обидва кільця в серветку. - У мене зараз пальці через вагітність можуть набрякати. Тож, може, почекати з їхнім одяганням.

- Як тобі буде зручно, - кивнула Люсі. – Це ж твій подарунок.

- А я тобі підготувала ось це! - Алісія простягла мені невелику коробочку.

Я не без цікавості розкрила її, а там виявився золотий свисток на довгій тасьмі, щоб вішати його на шию.

- Що це? - я дістала подарунок і зібралася дунути в нього, як Алісія випередила мене.

- Не варто це даремно робити, - вона відтягла свій подарунок убік. – Це не просто іграшка. Він закликає єдинорогів. Вони чують його дуже добре, хоч для тебе буде ледь чутний скрегіт. Можливо, колись тобі треба буде кудись дістатися. Або просто потрібна буде особлива атмосфера. Ти дунь у нього і з'явиться найкрасивіша істота у світі.

- Не сказала б я, що вони, справді, такі гарні, - пробурчала Люсі. – Боюся я їх. Мені весь час здається, що в них не так просто ріг на голові. І вони можуть їм і наколоти, якщо буде потрібно.

- Ну, я ж не тобі його подарувала, - Алісія показала співробітниці язика.

Від чого ми всі дружно засміялися.

Потім ми влаштувалися зручніше і почали старанно поїдати солодощі. Я ще ніколи не мала такого веселого вечора в академії. І здавалося, нічого його не зіпсує, як пролунав несподівано стукіт.

– Кого ще принесло? - пробурчала Алісія і відчинила двері.

На порозі стояв Метт і невдоволено заглядав у кімнату.

- Мені потрібна професор Харлон, - повідомив він і подивився на мене, коли я доїдала зефір.

- Що трапилося? - я підійшла до учня, облизуючи пальці.

- Я перевірив кімнату, як Ви просили, - сказав він. – Зникли усі інгредієнти для зілля ілюзії.

- Оскар казав, що у вас його не залишилося, - я пильно подивилася в очі хлопця, сподіваючись, що той мене не розводить.

- Ну, мабуть, він не уточнив, що це стосувалося готових інгредієнтів, - знизав плечима учень. – А так, хтось викрав усі складові. Отже, хтось зараз може бути не тим, ким є насправді.