Ольга Іваненко - Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко

Глава 40

До вечері ще залишалося трохи часу. Тому я вирішила піти до свого кабінету, сподіваючись, що там ніхто не погосподарював без мене.

На щастя, я всі свої речі в кабінеті знайшла там, де, й, залишала. І мені не довелося переривати все, щоби підготуватися до уроків.

Тепер мені було байдуже, як на мене реагуватимуть учні, які, швидше за все, були в курсі про моє особливе становище. І чи будуть вони задоволені уроками, в яких я й не дуже зналася, мене, також, не хвилювало.

Відкрив підручники всіх курсів, я відрахувала кількість тижнів, які пропустили мої класи, і переписала окремо назви параграфів, щоби розподілити їх між учнями.

Поповнювати знання у їхніх дурних головах я не збиралася. І моєю метою було: надати начальству звіт про те, що в їхніх макітрах, хоч щось є.

І дітки не перетрудяться цими спекотними днями. І мені проблем менше.

Задоволена своєю роботою, я вирішила трохи пройтися школою, прихопивши з собою підручник з прикладної магії для початківців.

Проходячи повз кабінет директора, я здивувалася кількості кольорових лійок, які стовпилися біля входу і влітали по черзі до кабінету.

Запідозривши, що з директором щось могло статися, я зазирнула всередину, коли чергова лійка вилітала з кабінету.

Але там не було нічого незвичайного. Чоловік сидів за своїм столом та щось активно записував. Вирішивши його не турбувати, і не бажаючи спілкуватися, я пішла далі.

Більше нічого цікавого за прогулянку я не зустріла. Тому пішла до їдальні, двері якої тільки відчинилися.

Можна було лише дивуватися злагодженій роботі гоблінів, які, як виявилось, лазили по всій школі. І при цьому залишалися непомітними. Може, саме через цю їхню рису містер Стівенс і найняв їх? Адже, якщо опустити інформацію про те, що вони зав'язали війну, вони були цілком непоганими слугами.

З іншого боку, саме через них я жила одна в іншому світі, який став мені домом.

Згадавши про себе, я згадала і про бабусю, яка зненацька в мене з'явилася. Я так різко покинула будинок Мейзі, що не встигла з нею нормально поговорити.

Вважаючи, що це треба міняти, я вирішила написати їй та Мейзі листа. Де розповіла, що повернулася на своє місце роботи. І що почуваюся набагато краще.

Про Оскара і подробиці своєї вагітності я вирішила в листі не писати. Мало хто може прочитати його. Все ж, голуб – не смс-ка. Візьме, і здохне по дорозі. І все. Стороння людина читає твоє послання. Якось це неправильно.

Уявивши, скільки людей через нещасних голубів не отримали своїх листів, я засміялася і пішла шукати вільну птицю.

Зазвичай, вони відпочивали недалеко від входу до школи.

Я вийшла на переднє подвір'я. І підійшла до великого голуба, який пив воду із фонтанчика.

- У мене є для тебе завдання, - я обережно нахилилася до птаха і причепила до спеціальної скоби листа. – Давай. Лети на відділення в Кадонат. Далі за тебе зроблять роботу ті, хто розумнішій за тебе.

Я подивилася на голуба, який не мав наміру виконувати моє завдання.

Довелося ще кілька разів повторити назву міста, до того як він злетів.

Цікавий зв'язок придумали місцеві, навчивши голубів розрізняти назви міст, щоб літали від пошти до пошти.

Мій голуб виявився лінивим. Він злетів і вмостився на паркан школи.

- Ну, що ти за дурний птах! - я замахала руками, щоб голуб поквапився.

Той видав невдоволений крик та злетів.

Задоволена, що вмовила голуба працювати, я збиралася йти назад до школи, як помітила під ногами в траві щось блискуче.

Зацікавившись, що за предмет втратили у частині школи, куди рідко заходять студенти, я нахилилася й підняла його із землі.

Виявилося, це було кільце сімейства Стівенсів.

Перше, що спало на думку - це кільце Оскара, який, образившись на батька, міг викинути його, виходячи зі школи.

Вважаючи, що не діло розкидатися такими рідкісними речами, я поклала обручку в кишеню, пообіцявши собі, що поверну його господареві, як тільки зустрінуся. А в тому, що ми ще побачимось, я не вагалася.

Не так далеко розташований Синол від Каріона, щоб не мати змоги відвідати будинок людини, чию дитину я носила під серцем. І, нехай, я весь час казала Оскару, що він не має жодного відношення до малюка, я чудово розуміла, що нам доведеться спілкуватися заради дитини.

Уявляючи, як я буду ростити дитину, якщо не повернуся у свій світ, я пішла до їдальні. По дорозі я думала про своє майбутнє. Чи існують тут одноразові підгузки? Чи мені доведеться прати в ополонці пелюшки? Згадалося, що подібним я лякала Оскара, коли він намагався загравати з продавчинею в Кадонаті. І тепер мені було не так смішно.

- Чому задумалася, подруго? - підійшла Алісія до мене. – Ми вже все приготували. І думаємо покликати Лів. Чим більше народу, тим веселіше. Ти не проти?

- Нехай буде, мені що? - я спробувала продемонструвати байдужість. – Хоча, можливо, вона й не схоче. Вона збиралася Джону зробити виховні процедури за прогул уроків.

- Ну, наша справа запропонувати, - весело відповіла Алісія.

Я була з нею згодна.

Ми разом вибрали собі столик і набрали різних смаколиків, які планували занести до кімнати Люсі. Ще треба було дочекатися Лів, щоб повідомити, що запрошуємо її провести з нами час. Але дівчина не поспішала з'являтися у їдальні. Тому ми вирішили взяти собі бутерброд, щоб дочекатися її.

Проте йшов час, а Лів не з'являлася. Вже багато студентів поїли і побігли проводити вечір на втіху, а професор давніх Рун так і не вшанувала нас своїм приходом.

- Ох, напевно вона зараз займається вихованням своєї кровиночки, - припустила я, коли зрозуміла, що в мене вже слини течуть у передчутті солодощів, які ми зібрали в картонну коробочку. - Думаю, доведеться розпочати без неї.

- Скоріш за все, - кивнула Алісія. - Так, я віднесу солодощі в кімнату Люсі. А тобі ще треба переодягнутися в піжаму.

- Добре, - я кивнула і поспішила залишити їдальню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍