Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 53. Контроль

Кіра

Може, хоч цього разу пощастить, — прошепотіла я, знову вивчаючи замок на вікні.

Відтоді як мене підселили до цих нахаб, кожен мій крок був під наглядом. Навіть уночі вони залишали когось чергувати в кімнаті. Це було нестерпно. Я знала, що довго не витримаю такого, тому вирішила, що будь-яка спроба втекти краще, ніж просто сидіти й чекати, поки мені зроблять "дружній" допит.

Куди зібралась? — почувся хрипкий голос за спиною.

Я завмерла, повільно обертаючись. Рексар стояв у дверях із виразом обличчя, який можна було описати як "серйозний, але явно розважений побаченим".

На прогулянку, — я злегка посміхнулася, підіймаючи руки. Ага, вп’яте за цей день? — пробурмотів він і кивнув Джареду, який підходив із боку коридору. — Вона ніяк не вгамується... Може, треба дати їй можливість випустити пару? — сказав Джаред, явно стримуючи сміх. — Роуз, якщо ти хочеш розім’ятись, ходімо на тренувальний майданчик. Тренування? — я примружила очі, оглядаючи його й Рекса. — Це пропозиція чи погроза? Як тобі більше подобається, — буркнув Рексар. — Хочеш битись — битимешся зі мною.

 

Стоячи посеред майданчика, я стискала у руках меч. Навколо вже зібралась компанія найманців, які кидали на мене зацікавлені погляди. Рексар розминався неподалік.

Правила прості, — сказав Джаред, стаючи між нами. — Без смертельних ударів, до першого, хто здасться. Зрозуміло. — я кивнула, намагаючись приховати задоволення. Починаємо. — кинув Рексар, не чекаючи ані секунди.

Він пішов у наступ так швидко, що я ледь встигла відбити його удар. Його сила була приголомшливою, але я компенсувала це швидкістю. Кожен його удар віддавався в моїх руках, але я ухилялася, ковзала, парирувала, намагаючись не дати йому переваги.

Це все, що ти можеш? — посміхнувся він, замахуючись угору. Хочеш побачити, що я можу?  — всміхнулась я і, скориставшись моментом під час його замаху, пірнула під його руку, завдаючи удару по нозі. Хитро. — пробурчав він, відступаючи на півкроку.

Я зробила серію швидких атак, намагаючись змусити його відступити, але він парирував їх із дратівливою легкістю. Мене це бісить. Я прискорилась, уникаючи його ударів і вбиваючи чоловіка в пил. Швидше, ніж я встигла зрозуміти, Рексар збив мене з рівноваги ударом у плече. Я відступила, ковтаючи повітря.

Здаєшся? — запитав він, піднявши меч для чергового удару. Мрій далі. — я відскочила назад, ухиляючись від його атаки і метнула в плече Рексара кинжал. 

Чоловік різко зупинивися і опустив погляд до зброї в його плечі. Я замерла на місці, спостерігаючи за його подальшими діями, проте відчуваючи, що мені будуть непереливки. Стиснувши зуби, він з гучним риком дістав кинжал з плеча і кинув його в землю, після чого підняв на мене палаючий вогнем погляд. 

Чорт. 

Він зробив крок до мене. 

Чорт! 

Потім ще один, і ще. 

І тут в моїй дурній голові почувся теплий і рідний голос. Він сказав: “Кіро, що ми робимо, коли перед нами відомо сильніший супротивник?” 

І я побігла. Майданчиком розкотився вибух сміху найманців, доки Рексар гнався за мною, а я намагалась не потрапити в його загребущі лапи. 

Я сказала лапи? Так, саме лапи, бо він звернувся в барса, щойно я побігла. Якоїсь миті я звернула увагу, що смішки і вигуки від найманців припинились, але часу подумати над цим в мене не було. Рексар збив мене з ніг і ми покотились по землі, обмінюючись ударами. Зупинившись, я опинилась внизу, а Рекс нависав наді мною, скалячи кликасту пащу. 

Здаєшся? - прогарчав він.  Ми тільки почали. - відповіла я, спіймавши себе на думці, що в мене змінився голос на більш глухий і гарчащий.

Я сильно відштовхнула Рексара ногами і він відлетів на землю. 

Що? Ні, я не пропускаю звісно дні тренування ніг, але ж не настільки..
Опустивши погляд, я побачила, що все моє тіло вкрито білою шерстю, а ноги мають форму видовжених лап з довгими пазурями. 

Моє серце гупало, як барабан, і здавалось, ще трохи — і воно просто вискочить з грудей.

— Що… Що це? Що зі мною?— Я ледве впізнала свій власний голос. Він був глибоким, низьким, з риком, який звучав у кожному слові.

Навколо майданчика зібрались всі — хто з цікавістю, хто з тривогою, а дехто навіть відійшов на кілька кроків назад. Шепіт рознісся, як вітер, і всі ці звуки злились у мене в голові, наче шум водоспаду. Мене охопила паніка.

— Гей, заспокойся! — Джаред зробив крок вперед, піднявши руки, наче намагаючись зупинити скаженого звіра.

— Не підходь! — я відскочила назад, майже спотикаючись. Відчуття гострих кігтів на землі — чужих, але наче своїх — зводило мене з розуму. — Що відбувається? Що ви зі мною зробили?!

Рексар не дав Джареду відповісти. Він підійшов до мене швидко, але не загрозливо, і раптом схопив мене за плечі. Його погляд був суворим, але в ньому не було ні страху, ні засудження. Тільки впевненість.

— Дивись на мене, — сказав він, його голос був спокійним, але міцним, як сталь. — Ти чуєш мене, Кіро? Подивись мені в очі.

— Я… я не можу… — я намагалася вирватися, але його хватка тримала міцно.

— Можеш, — він говорив так, наче це було беззаперечно. Його очі зустріли мої, і я відчула, як хвиля паніки відступає, хоч і не повністю. — Все добре. Просто дихай. Глибокий вдих, видих. Зосередься.

Його голос наче пробивався крізь хаос у моїй голові. Я спробувала вдихнути. Потім видихнути. Повітря все ще виривалося з грудей уривчасто, але я намагалася зловити ритм.

— Тепер слухай мене уважно, — продовжив він, м’якішим, але все ще твердим тоном. — Уяви, як ти хочеш виглядати. Уяви себе. Свої руки, своє обличчя, своє тіло. Людське тіло. Ти можеш це зробити.

Я ковтнула, відчуваючи, як знову накочується паніка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍