Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

— Я… Я не знаю, як…

— Не думай, — перебив Рексар. — Відчувай. Уяви це. Довірся собі.

Його слова здавалися абсурдними, але в його очах було щось таке, що змушувало мене слухати. Я вдивлялася в ці пронизливі, спокійні очі, намагаючись відгородити себе від усього іншого. Навіть від тихого шепоту команди, якій явно хотілося щось сказати, але вони стримувалися.

Моє дихання стало трохи рівнішим. Я заплющила очі, тримаючи в голові його слова. “Мої руки… тонкі, людські. Моя шкіра… гладка. Мої ноги… бляха, не лапи…”

Я навіть не помітила, як хвиля тепла прокотилась тілом. Коли відкрила очі, то побачила, що шерсть зникла. Кігті теж. Мої руки знову були… мої.

Рексар кивнув, його обличчя стало м’якішим, майже дружнім.

— Добре. Ти впоралась.

Я втягнула повітря, відчуваючи слабкість у всьому тілі.

— Що... Якого біса це було? — запитала я, облизуючи пересохлі губи.

Він тихо засміявся, його усмішка була майже теплою.

— Це нормально. — він простягнув руку, допомагаючи мені піднятись. — Ти до цього звикнеш. Ми всі звикали колись. - він хмикнув. - То що, чому нас навчив цей бій? 

— Що ти більше любиш бити дівчат, ніж робити їм приємно? - відповіла я не задумаючись, поки в думках все ще переварювала те, що щойно сталось. - Ні, чекай. Це я і так знала. 

Погляд Рексара пронизав мене до кісток, змусивши задумавшись над сказаним. Звичайна підколка, чого це він.. 

За мить його очі, та й вуста всміхнулась і він міцно стиснув мене в обіймах, не звертаючи уваги на мої брикання і спроби звільнитись. 

— Ні, цей бій показав нам сили нашого суперника. - сказав він, після чого додав ледь чутно, пошепки мені на вухо. - Я скучив, мала.