Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Слова відбивались від дерев’яних стін, стелились підлогою, обплітали свідомість й проникали в найпотаємніші закутки свідомості. Арніка відчула знайомий лоскіт в області потилиці – хтось намагався просканувати її розум.

Арніка знала, що дар Індгарта не поодинокий і ельфи часто мають якісь сторонні таланти, окрім магічного, однак, зустріти Читця не сподівалась. Навіть з тим, що вона прийшла до думки, що , скоріше за все, сканували не лише її, сканування гостей на заході, присвяченому повноліттю принцеси – мудра думка, їй здалося, що доцільніше це робити ще до того, як вони зайдуть до зали. Та й алдаеала хіба не справляться з цією задачею краще будь якого Читця?

Арніка зіщулилась в надії, що якщо шукають зрадників, її Щит не приймуть за сигнал загрози. Індгарт хмуро вдивлявся в присутніх. Їх ментальний зв’язок зник – скоріше за все, він теж відчув спробу впливу. Він не мав такого захисту, як у Арніки і тому захищав свій розум від стороннього впливу, а тримати оборону краще, коли закриті всі входи та виходи.

— Сьогодні великий день, — продовжував Лалатійєн, ніби його розуму ніхто не торкався. Можливо, так і було, якщо дійсно шукали заколотників, а не намагалися вивідати таємниці.

Хто б не сканував розуми, він був надзвичайно сильний маг. Сканувати таку кількість й одночасно тримати ввічливе й поважне обличчя перед доброю сотнею гостей вимагало воістину величезного ресурсу. Він мав би триматися осторонь від великої групи, бути десь у тіні. Сипіння Індгарта свідчило про те, що він думав про те саме. Принц вишукував поглядом того, хто міг це робити, його обличчя хмурилось все більше. Поступово лоскіт стих. Індгарт відновив зв’язок, але послав ним лише коротке «Не знаю».

— Моїй доньці, Зареніллі Еоссія Альдер виконується п’ятдесят два років. Сьогодні, в честь власного повноліття вона буде представлена тим достойним із вас, хто забажав отримати її руку, – продовжував король, указуючи широкою кістю на завмерлу трохи осторонь дівчину. Вона вийшла вперед й поважно вклонилась гостям. Її ніжна вуаль хилитнулась.

Залом пронісся вітерець схвальних видихів. Ельфи цінували сімейні цінності й пошук Істинних, але для правителів, видно, були свої правила і рамки. Щойно ґвалт стихнув, вишикувалась ціла черга з бажаючих привітати Зареніллу. Скориставшись загальною мішаниною, Арніка відділилась від Індгарта з Антаїром, які стали в чергу для вітання, й прослизнула на балкончик. Їй потрібно було подумати про те, нащо було сканувати їх і чи не привели вони за собою хвоста.

– Алдаеала не пропустять лихо на територію Лісу. Вони – справжні захисники цього місця, – згадались Арніці слова Індгарта.

Охоронці лише скоса глянули на неї, але з місця не зрушили. Арніка була дуже за це їм вдячна. Не треба звертати зайвої уваги на магічку, яку змусили рятувати Континент, а то й усі Колдовські Землі від великого й могучого Ліча.

«От був вигадкою, краще б нею й залишався. Але ні, треба ж знайти маленьку дівчинку або хлопчика, назвати Обраним і кинути на волю випадку — виживе чи ні. Прямо класика жанру. Тільки от дівчинка вже не така й маленька. Може бодатися».

Арніка ступила за шовковий завіс, що слугував дверима й обмерла. Попереду, опершись об перила, стояв Віал. В руках він крутив бокал шампанського. Арніка зачаровано підійшла ближче.

— Чудовий вечір, не знаходиш? — запитав він, косо всміхнувшись.

— Що ти тут робиш? — дівчина кинула стурбований погляд за плече. Чудово, що охоронці не пішли слідом, але хіба вони не можуть їх чути?

— Це важливо?

— Для мене, — якого лісовика її нічний кошмар зміг дістати її в реальності?

— Навіть так… Що ж, тоді скажу, — він відштовхнувся вільною рукою й повернувся до перил спиною. — Прийшов помилуватися на найпрекраснішу з жінок на світі, хотів би сказати. Але я всього-на-всього прийшов на нудний бал в честь повноліття огидної принцеси, завжди прикритої від сторонніх очей таємничою вуаллю.

— Тобто — огидної?

— А ти не знаєш?

— Що?

Віал закинув голову й гулко засміявся так, що його сміх луною відізвався в Арніки в голові. Охоронці навіть не зазирнули за завіс.

— Що ж, — заспокоївшись, Віал повернувся до Арніки, — тоді тебе чекає цікава історія. Не проти пройтися?

— Балконом? — Арніка скептично вигнула брову.

— Чом би й ні?

— Чом би й ні, — повторила вона, розуміючи, що відвертітися від чоловіка не вдасться. Він нащось з’явився. Охоронці не звертали на нього увагу. Та й кілька разів він казав, що печера для нього наче Торба для в’язнів, тільки в кільканадцять разів гірше.

Вони повільно посунули вздовж високих перил, вирощених майстерним Творцем із тіла алдаеала. Ніжні гілочки спліталися між собою, утворюючи міцний каркас, який міг витримати дорослого чоловіка, якби тому врипіжилось вистрибнути з ногами й пройтися. Віал йшов трохи попереду й постійно крутив в руках бокал.

— Щось сталось? Ти нервуєш.

— А? — він обернувся, ніби забув про її присутність й ледь помітно смикнувся. — Все добре, просто задумався. Вибач.

— Так що там із принцесою? — нагадала Арніка, порівнявшись.