Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Лалатійєн хороший правитель, — повільно почав Віал. Вони повернули наліво, до лавочок, прихованих гронами ніжних квітів. — І воїн. Не хотів би я зійтися з ним знову.

— Ти уже бився з ним?

Віал кивнув.

— І тебе все рівно запросили?

Він самовдоволено всміхнувся й опустився на лавочку. Закинув ногу на ногу, відпив з бокалу й указав сідати поруч. Як господар, право слово.

— Він прекрасний воїн і його боялись навіть найсильніші. Його й його армії, — продовжив Віал. — Але бути хорошим правителем й геніальним воїном не означає бути хорошим чоловіком. У ліжку від нього толку було мало.

— Звідки ти?..

— Не перебивай, якщо хочеш дізнатися правду, — шикнув Віал й Арніка опустилась поруч з ним, склавши руки на грудях. Її не надто цікавили придворні плітки, але історія вуалі все ж хвилювала дівчину. Вона вже бачила край щоки принцеси. Арніка думала, що це може бути якась родова хвороба або мутація в генах. — В мене не так багато часу, — цікаво які вовки гнали й хотіли вкусити тебе за спину?

— Покійна дружина Лалатійєна мала дивні схильності. В ліжку, — він хижо вишкірився. — Вона часто влаштовувала оргії, — Арніка не стримала тихий писк: прийшла на бал — отримала плітки, за знання яких й на гільйотину трапити можна. — А король ніби й взагалі не звертав на них уваги. Ніби нічого не відбувалось.

Віал затихнув, прислухавшись. Повз них, активно щось обговорюючи, пройшли дві дами в однаково громіздких сукнях з криноліном. Дивна мода з людських країн почала просочуватись і сюди. Вони навіть не подивились в їх сторону, продовжуючи переказувати одна одній плітки. Здається, вони говорили про Індгарта, але Арніка не стала вслухатися.

Коли голоси стихнули, Віал продовжив. Очі його невідривно слідкували за реакцією Арніки. І, якщо судити з голодного блиску темних очей, вона йому подобалась.

— Одного разу королева забажала близькості з орком.

— З орком?

Збочення, звісно, не було новиною для представників влади, але про орків вона чула вперше. Особливо з урахуванням ставлення ельфів й їх богині до міжрасових стосунків. Але на який біс він говорив це їй? І найважливіше: звідки він це все знав? Пліткувати по-стариганському немає з ким чи фрейліни повтікали, як підійняв сороміцькі теми? Звичайно, ніжні створіння це вам не темна магічка, доля якій по випуску воїв з води здіймати та з невпокоєм битися.

— А тебе щось дивує, крихітко? — Віал закинув голову, одним ковтком допиваючи шампанське й поставив бокал під лавочку. — Ніби за навчання в Академії ти не бачила чогось більш огидного за орка.

— Бачила, — погодилась Арніка, а всередині все запротестувало, захотілось сказати або зробити щось, щоб стерти самовдоволену усмішку з смуглого обличчя.

— Ну от, — відхилився на спинку лавочки. — Королева захотіла орка й їй його доставили. Як вони це провернули не знаю, навіть не запитуй. Але через дев’ять місяців після тої ночі в короля й королеви народилась дівчинка. Огидна, гладка з сірою наче гравій шкірою й лише одним блакитним оком по самому центру лоба.

Він замовк, любуючись реакцією, викликаною його словами.

— Звідки ти це знаєш?

Віал проігнорував питання.

— За Законом королеву разом із дитиною мали б одразу вигнати, а короля признати негідним власної Пари.

— Але королева померла пологами, — згадала Арніка. Віал схвально кивнув.

— Так, королева-зрадниця померла пологами, залишивши по собі плід свого гріха. Тоді Лалатійєн разом із придворним лікарем вигадали “прокляття”, яке нібито наслала на королеву його покійна мати.

Пані Гвіневра правда була проти шлюбу сина із простячкою, але Сульха признала їх Істинними. Ходили навіть чутки, що мати короля Лісу намагалась звести зі світу молоду невістку. Вона наймала убивць, отруйників, але все марно. Сульха надійно захищає пари своїх послідовників. Особливо тих, від кого залежить значно більше, ніж просто поклоніння їй.

— Так дивно: ельфи так цінують життя. А стара королева намагалась убити жінку свого єдиного сина.

— Тебе це все ще дивує? У них навіть школа убивсь є, — Віал хижо всміхнувся. Шрам на щоці вигнувся батогом і хлиснув погляд. Арніка помотала головою й підняла голову до палаючих над ними зорь. В Сермізі вона ніколи не бачила таких яскравих зірок.

Зірки в магічній столиці — це дрібні мерехтливі вогники, начакловані головним чарівником міста на захисному куполі. Полум’я вічно запалених ліхтарів й кострища на головній площі засліплюють справжні зорі. Їх не видно навіть ясних літніх ночей. Навіть на Купайли.

— Хочу випити, — сказала Арніка, підвівшись. Їй потрібно було перетравити інформацію. Вона не хотіла слухати його далі. Не хотіла розмовляти про державні таємниці чужої країни. Батьківщини Індгарта. Їй було це неприємно. — Тобі щось узяти?

— Ні, дякую, — Віал помотав головою. — Я тебе тут почекаю.

— Я не довго, — пообіцяла вона й зникла за стіною гліциній, залишивши його в ароматному закуткові.

Охоронці знову звернули на неї уваги менше, ніж на обридлу муху. Арніка лише хмикнула й пішла до столу з напоями. Поруч з ним уже стояв Антаїр.