Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— То заткни вуха, — гукаю я зі сміхом, бо намагаюся примостити паличку в належне місце. — Боже, насцяла на пальці. Дурня якась.

— Не намочи його! — кричить вона.

Хитаю головою, виймаю паличку. Одразу бачу, що у віконечку щось відбувається, тож я миттю вправно накриваю його кришечкою та ставлю паличку на край раковини.

— Запусти таймер, — кажу я, миючи руки.

— Уже.

Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до стіни, ноги витягнуті, телефон біля вуха. Заплющую очі.

— Розкажи мені щось про те, як тобі там живеться, Сар. Розрадь мене.

— Гаразд. Ну, я за кухонним столом. Тут нібито має бути зима, але насправді — страшенна спека, а наш кондюшник — ледача бидлота. Я з тобою говорю, а сама піт витираю.

Я майже бачу її: вони живуть у чудовому приземкуватому будинку на пляжі. Сара присилала мені деталі забудови, коли вони ходили його дивитися, і мені довелося піти й лягти в темну кімнату, щоб приборкати свої заздрощі. Він схожий на будинки сімдесятих, як із журналу «Чудовий дім», — веранди, садові дивани та дворівневі стелі.

Вона трохи мовчить, потім каже:

— О, і я освідчилася Люкові.

— Що? О, Боже! Саро! — я верещу, шокована, бракне слів. У цьому вся Сара: не чекати, коли ти точно знаєш, чого хочеш. — Коли? Що ти сказала? А він що сказав?

— Він, ясна річ, сказав «так», — сміється вона. — І плакав, як маля.

Я теж сміюся. Не можу повірити в це. Люк — такий тюхтій.

— Час вийшов, Лу, — каже вона, знову спокійна і серйозна. — Три хвилини.

Тримаю паличку в руках, кришка ще на місці.

— Я боюся, Сар, — шепочу я.

— Не треба. Що б там не було, у тебе все буде добре. Обіцяю.

Я не відповідаю, просто дивлюся на паличку. Не знаю, чи зможу це зробити.

— Бога ради, Лорі. Зніми цю довбану кришку!

Так і роблю. Різко стягую кришечку й затамовую подих, дивлячись на паличку.

— Ну?

— Одна синя смужка, — вдихаю повні легені повітря: мене трусить. — Лише одна. Це означає, що я не вагітна, так?

— О Лу, мені шкода, — ніжно каже вона, — скоро все буде, я впевнена, що буде.

Притискаю руки до очей і кладу паличку на підлогу.

— Так, я знаю.

Коли Оскар повертається додому, я сиджу в піжамі, з келихом вина за кухонним столом. Він дивиться на вино та здіймає брови:

— Це розумно?

Його холодний тон сповіщає про те, що він перебуває в тому ж настрої, у якому поїхав недільного вечора. Хитаю головою.

— Я думала, що вагітна. Але це не так. Я зробила тест. Затримки трапляються — таке буває.

Обличчя його пом’якшується, очі намагаються зустріти мої.

— Ти в порядку?

Не знаю, як краще відповісти на його питання, щоб це було правдою.

— Не думаю, що в порядку. Ні.

Чекаю, поки він наллє собі келих вина та сяде поруч за стіл. Вигляд у нього виснажений. Я б хотіла просто приготувати йому вечерю, запропонувати ванну, але моє серце не дало мені відступити від того, що я вирішила, сидячи на підлозі у ванній після розмови із Сарою.

— Ти прийняв цю посаду?

Він дивиться у свій келих.

— Ти завжди знала, що я це зроблю.

— Так, — я повільно киваю. — Ти все правильно зробив, це для тебе.

— Але не для тебе? — запитує він.

У його голосі не чути більше ані холоду, ані злості. Гадаю, він починає усвідомлювати, що ця розмова спустошить нас обох. Я зітхаю, по щоці повзе сльоза.

— Ні, — ковтаю клубок у горлі. Боже, яке все це нестерпне. — Останні кілька днів я все думала, що, можливо, вагітна. І намагалася зрозуміти, як поводитися, якщо це виявиться правдою.

Він мовчки дивиться на мене.

— А потім зробила тест, і він дав негативний результат, і все, що я думала в ту мить: «Дякувати Богові». Дякувати Богові, що в мене не забрали останньої можливості вибору, — Оскар шокований. Ненавиджу слова, які сиплються з мого рота, але — чесно — це все, що я маю. — Я не хочу переїжджати до Бельгії, Оскаре.

Він вдивляється в моє обличчя, ніби шукає сліди жінки, яку кохає. Я усвідомлюю, що чоловік навіть не обмірковував можливості відмовитися від цієї посади до нашої розмови. Він розраховував, що я врешті-решт піду за ним.

— Ми не можемо любити одне одного з різних країн, і що сталося б, якби я завагітніла? Я не хочу бути тут сама, з дитиною, п’ять ночей із семи.

— Можна це вирішити, — він підтягує стільця навколо столу, поки його ноги не торкаються моїх. — Я знаю: це все не ідеально, але ми можемо все налагодити, Лорі.

— Оскаре, справа не лише в роботі — і значно більше, ніж у географії, — говорю так ніжно, як тільки можу. Я дивлюся на його кохане обличчя й не можу просто повірити, що ми розстаємося ось так. Він так довго був моєю тихою гаванню. — Боже, ти такий гарний чоловік. Я ніколи не зустрічала такого, як ти, і знаю, що ніколи не зустріну знову.

— Ми давали обітниці в церкві, — каже він знесилено. — У радості й у горі, у добрі часи й у погані. Ми пообіцяли одне одному.

— Наші життєві шляхи пішли різними напрямами, — відповідаю, тримаючи його руки у своїх. — Твій веде тебе тим шляхом, яким я йти не можу, Оскаре. І це не твоя помилка, і не моя.

— Але я кохаю тебе, — каже він, ніби ця магічна фраза перемагає будь-які інші.

Не знаю, як висловити свої почуття й не зробити йому ще більш боляче.

— Оскаре, ти найкращий чоловік, про якого можна лише мріяти. Ти добрий, веселий, ти дав мені так багато, що я не маю, чим тобі віддячити.

— Я ніколи не чекав цього від тебе.

— Ні. Але ти чекав, що я переїду з тобою в Бельгію чи буду жити тут сама більшу частину часу, — відповідаю.

Він ціпеніє, приголомшений.

— Але я гадав, ти зрозумієш, що це на краще, — каже він. — Я думав, приїду