Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

жодної думки про мої бажання, ніби моя робота — якесь хобі, а не кар’єра. Не знаю, що сказати і що думати. Я дійсно тішуся за Оскара: що йому запропонували цю роботу, що його праця отримала визнання, — але не хочу залишати своєї роботи, їхати з Лондона, відмовлятися від мого життя. Так нечесно: не може бути, що його успіх змусить мене зректися всього, що мені дороге.

— Ти дійсно чекав, що я погоджусь ось так? — кажу недовірливо.

Він не та людина, яка чинить необдумані дії. Можу лише припустити, що радість перевищила його звичайний здоровий глузд.

— Я чекав, що ти принаймні обміркуєш це, — каже він ображено. — Ти ж знаєш, як багато це для мене означає.

— А я гадала, ти знаєш, як багато означає для мене моя робота, — відказую йому. — А немає посади, яку могли б тобі запропонувати в Лондоні? Чому тільки Брюссель? Нерозумно вимагати цього від тебе. Від нас.

— Гадаю, вони розглядають це як винагороду, а не як покарання, — у його голосі чути роздратування, він зітхає та нетерпляче хитає головою. — Невже ти сама цього не бачиш?

Я відводжу очі, бо він змушує мене почуватися нерозважливою без жодної на те причини.

— А ти не думаєш, що нашим родинам буде нас не вистачати? — змінюю тактику. — Твоя мама не зрадіє, що не зможе тебе часто бачити, а що буде, коли ще й дитина додасться? — Не можу позбавитися ноток зневаги в голосі. Що більше я думаю про це, то більше відчуваю себе ображеною його букетом і наміром святкувати цю подію. Ми — подружжя і маємо приймати рішення разом, незважаючи на те, кого вони насамперед стосуються. — Коли в мене буде дитина, Оскаре, я не хочу бути відділеною кордоном від мами. Вона дуже любить свою роль бабусі, і я хочу, щоб вона була до цього залучена.

Ми дивимося одне на одного в ступорі, загнані в глухий кут. Ніколи раніше ми не сварилися, а зараз, здається, тільки це й робимо.

— Просто нечесно ось так вивалювати це на мене й чекати мого захоплення, — кажу я. — Мені потрібен час, щоб обміркувати все це.

Він виставляє щелепу вперед, темні очі зосереджені.

— Я не маю часу. Це банківська справа, Лорі, ти знаєш, як швидко там усе вирішується. Брентмен хоче відповідь у понеділок уранці. І єдина можлива відповідь, яку я можу йому дати, — це «так», бо якщо я скажу «ні», то який тоді, в біса, сенс мені там узагалі працювати? — він сплескує руками в жесті безсилля. — Моя кар’єра в банку буде скінчена. Не можна протриматися в такому місці, якщо ти просто люб’язний і не амбітний.

Я хитаю головою, усім своїм єством відчуваючи несправедливість того, що зі мною поводяться, як із хлопчиськом-бешкетником.

— Піду в душ, — мовить він, відсуваючи свого стільця.

Мовчить якусь хвилину, ніби чекає, що я буду просити вибачення, а я, коли він виходить з кімнати, зітхаю й дивлюсь убік.

13 червня

Лорі

Зараз одна хвилина по півночі, а це означає, що мій цикл на один день запізнюється. Учора Оскар поїхав до Бельгії в особливо кислому настрої, витративши весь вікенд на спроби переконати мене рухатися його рейками, що спонукало мене ще більше впертися та стояти на своєму. Зараз офіційно вже понеділок, і, поза сумнівом, він уже офіційно директор, а в мене офіційно затримка. Я скручуюся калачиком на моїй половині ліжка, заплющую очі. Я офіційно дуже-дуже самотня.

16 червня

Лорі

— Я купила тест на вагітність.

— Ти вже його спробувала? — У нас зараз п’ята вечора, у Перті друга година ночі, але Сара не спить.

У мене вже затримка на чотири дні, і вона — перша, кому я про це сповіщаю. Я кидаю ключі й сумочку на столик у холі, телефон притисла до вуха.

— Ні. Я надто боюся, що він може показати.

Не зізнаюся їй у тому, що я більше боюся позитивного результату.

— Оскара ще немає вдома?

Я зітхаю в порожній квартирі.

— Він має бути за кілька годин.

— Чекай, — каже вона приглушено. Я чую, як вона десь віддаляється, потім її знову добре чути. — Вибач, просто з ліжка вибиралася. Добре. Я взяла вино й нікуди не подінуся. Іди роби тест, Лу.

— Що, зараз? — голос у мене зривається.

— Так, зараз. Або ти хочеш залишити його, поки Оскар не прийде додому?

Звісно, вона має рацію. Враховуючи те, у якому ми зараз стані, я краще зроблю це з нею, щоб знати точно — так чи ні — до того, як він повернеться.

— Добре, — шепочу я, витрушуючи тест з аптечної упаковки. — Він у коробочці.

— То вийми його з коробочки!

Пальці тремтять.

— Там знову герметичний пакет, — кажу я, — і, чекай, тут ще листівка.

Витягаю шерхітливу, складену в багато разів папірчину, розгортаю її.

— Вона величезна, Сар, ціле простирадло якесь.

Розгладжую її на кухонному столі, але слова такі маленькі, а я надто схвильована, щоб сприймати їх.

— Просто прочитай те, що на звороті коробки, — та й усе, — радить Сара.

Я повертаю коробочку, вивчаю її, читаю вголос, що там написано.

— Добре, — каже подруга, холодна, мов риба. — Тож усе, що тобі потрібно зробити, це попісяти на паличку, закрити її кришкою та почекати три хвилини. Одна синя лінія означає, що ти не вагітна, дві — вагітна. Просто, мов граблі.

— Я вже забула, що означає дві смужки, а що одна. Мабуть, не зможу цього зробити.

З іншого боку телефонної лінії долітає короткий смішок.

— Давай, Лорі, опануй себе. Нам треба зробити це зараз. Іди вже до ванної.

Скидаю туфлі, замикаюся в туалеті. Чому — не знаю, адже вдома я геть сама.

— Я тут.

— Молодець. Відкривай пакетик.

— Чому вони зробили так, що до цієї клятої штуки так до біса важко дістатися? — бурмочу я, нарешті вивільнивши білу пластикову паличку з фольги. — Ось. Є.

— Добре. Ти знаєш, що треба спершу зробити.

Дивлюся на паличку, потім на унітаз, потім зітхаю й роблю те, що мені кажуть.

— Я чую,