Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олефір нашорошив вуха.
— Є підозри щодо конкретної особи?
— Добрий контррозвідник завжди має підозрюваних.
Качур перелічив кілька імен, Пилип полегшено видихнув. Того, чиє ім'я він боявся почути, не назвали.
— Останній у моєму списку, який насправді може виявитися найімовірнішим кандидатом... — продовжив брат Качур, — цього літа допомагав мені зі справою, що стосувалася Шевальє. Геть не допоміг, радше нашкодив... Не здивуюся, якщо зловлю саме його. Ім'я — Гнат Бойко, він же брат Еней. Чув про такого?
***
Уляна випила чарку самогону, протерла обличчя вологим рушником і видихнула:
— Усе, я заспокоїлася.
— Почни з того вечора, — мовив Гнат, погладжуючи її руку. — Можливо, помітила чужинців? Хтось вештався навколо хати чи тинявся вулицею?
— Все було як завжди, сторонніх я тут не бачила, — Уляна посунула порожню чарку на столі. — Вечір як вечір... Помолилися та спати лягли. Остап хіба що крутився, на тебе все чекав, а на радощах він засинає тєжко. Я посеред ночі встала випити води. Спала міцно, нічого крізь сон не чула. Я спала, коли наших кобилок...
Вона швидко змахнула сльози.
— Прокинулися разом, одягнулися, відчинили двері... А там...
Жінка прикусила губу.
— Це Терещенки, курви, точно вони, — характерник палав люттю. — Дочекалися, щоб я поїхав, і помстилися за образу!
— Терещенки на це не здатні, Гнате, — Уляна протерла червоні очі. — Вони не найліпші сусіди, але такого не вчинили б. Словами жбурлятися можуть, але занапастити худобину та ще й кров'ю стіни вимастити? Ні, Гнате, у нашому селі такого не чинять. На все своя межа.
— Надто гарно думаєш про них, Уляно.
— Ні, просто знаю їх краще за тебе. Не гарячкуй, Гнате. Я теж хочу знайти винуватців, та це аж ніяк не Терещенки. Не віриш? Піди та спитайся сам, з їхніх облич усе зрозумієш.
На ґанку сусідська родина Земледухів — дідо, бабця, чоловік, жінка, трійко дітей — уже підняли тин і завзято поралися біля стіни. Заплаканий Остап сидів поруч мертвих кобил, яких віднесли до стайні, та з ніжністю чесав їм гриви. Гнат не знайшов у собі сили заборонити цього. Хлопець має право попрощатися.
— Тату, а Ожинка та Суничка потраплять на небо?
— Обов'язково потраплять.
Гнат обійняв сина та одразу втратив запал допитувати Терещенків. Чорт із ними...
— Ти вночі нічого не чув?
Остап лише похитав головою.
— Тату, привези мені справжніх шабель.
— Замалий ти ще для справжніх. Нащо тобі?
— Якщо прийдуть нас убивати, я маму захищатиму.
— Не прийдуть, сину. Обіцяю.
Остап якусь мить вивчав його обличчя, потім кивнув. Гнат докладав усіх зусиль, аби мати впевнений та спокійний вигляд.
— Я перепрошую, — до нього наблизився дід Земледух, сивий як сніг. — Тут така справа... Моя стара завжди раненько встає, до перших півнів. Каже, бачила трьох вершників, які від вашої хати геть мчали. Подумала, може, то ви були з товаришами... Мабуть, то лиходії тікали.
— Куди тікали?
— Он до того гаю, — старий махнув рукою на північ. — Там колись дорога була.
— Дякую! Величезне дякую. І за свідчення, і за допомогу... Ви нам завжди допомагаєте, а я жодного разу «спасибі» не сказав, — Гнат низько вклонився.
— Та що ви таке кажете! — відмахнувся старий. — Діло сусідське... Ми ж розуміємо, у вас служба державна, вдома буваєте нечасто, треба одне одному допомагати, як же інакше...
— Коли буде вам щось треба, то тільки скажіть, — Гнат приклав долоню до грудей. — Зроблю!
Старий Земледух і собі вклонився.
— Люди гостинці почали приносити, — дід вказав на кілька кошиків і дзбанів. — Хто меду, хто яєць, хто ковбаси. До вас наближатися не наважуються, через нас просять передавати. .. Ви не думайте, що тут усі як Терещенки.
— Ще раз спасибі.
Характерник повернувся до хати, де Уляна клопоталася готуванням обіду на великий гурт, та сповістив, що рушає у гонитву за гарячими слідами. Дружина поцілувала його, перехрестила на прощання. Аж раптом ляпнула себе по лобі:
— Геть забула! Я тобі подарунок на Покрову приготувала!
Дістала зі скрині кілька книжок у м'якій палітурці.
— Повне зібрання Котляревського для подорожніх, — вона ледь усміхнулася. — Бо ті твої книжки такі старі й засмальцьовані, сторінки вже розсипаються...
Гнат міцно обійняв її, вкладаючи у ті обійми подяку, любов, вибачення за тривалу відсутність й обіцянку знайти та покарати кривдників. Вона зрозуміла все без слів.
— Повертайся хутчіш.
Сіроманець поцілував її, скуйовдив синову чуприну та ще раз уклонився Земледухам, які просили не турбуватися за господарство, бо вони тут усе владнають і підтримають. Засідлав Упиря та помчав до найближчого дуба. Брат Крайка погодився на розслідування і додав особисте прохання переламати кривдникам усі пальці.
У гайку характерник натрапив на свіжі сліди підков.
— От вам і гаплик, сучі діти!
Він так-сяк розіпхав сумками скинутий поспіхом одяг, прилаштував зброю і наказав Упирю бігти на відстані. Кінь форкнув та стукнув копитом.
— Я — вовк.
Запах розквіт малюнком: троє вершників тримали курс на північ, їхні коні, з огляду на темінь, бігли лісом обережно, а на світанку помчали дорогою впевненіше та швидше. Запах закручувався, наче нескінченний дороговказ, розбурхував уяву, виписував картини: як він катує покидьків, змушує їх ридати, як вони благають про помилування... Ненависть та жага помсти розпалювали кров, і сірий вовк мчав так хутко, що Упирю доводилося нагадувати про себе іржанням.
Характерник знав цей старий гостинець, мандрував ним кілька разів. Неподалік стояла покинута корчма, що занепала разом із дорогою. Запах густішав. Схоже, лиходії вирішили перепочити у забутій місцині, думали, тут ніхто їх не знайде...
Тепер Гнат скрадався поволі, вслухаючись і принюхуючись. Неподалік стояли коні — не троє, а четверо. Вовк зупинився та ретельно обстежив стіни корчми. Двоє на другому поверсі, ще двоє внизу. Знайомий запах.
Хижак обережно наблизився до дверей. Головне — наскочити зненацька та не перебити їх першої ж миті, інакше...
— Ані руш!
З вікон обох поверхів висунулися рушниці.
— Старий вовк, старі трюки, — почувся знайомий голос. — Казав же, хлопці, він хутко нас розшукає! Не доведеться знову безлад розводити. Оце моторний хлопець!
Мармуляд вийшов із корчми, тримаючи його на прицілі.
— Вони, Гнате, не вірили, а я кажу: він колись так курей у варягів тягав! Славні були часи, — крива посмішка враз зникла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тенета війни, Павло Дерев'янко», після закриття браузера.