Анна Ліє Кейн - Кривава повня, Анна Ліє Кейн

- Напевно. Не знаю.

Я й дійсно цього не знала. Не пам’ятала ні ці слова, ні ту ворожку. Взагалі не могла знати, що та жінка не помилилася, або не збрехала навмисне. Дорайн мав рацію. Демонічний потяг - лише збіг магії.

От тільки як переконати в цьому саму себе?

З роздумів мене знову витягнула Елері. Вона озирнулася на будинок і спитала ще тихіше:

- Айро, а ти… Ти дійсно впевнена, що він не завдасть тобі шкоди?

- Впевнена, - відповіла без паузи, бо це було єдине, що зараз я знала точно. Я зустрілася поглядом з чорними оченятами куниці, та усвідомила, що у мене зовсім немає сил. Тому я вимушено попросила: - Наглянеш за Кірою?

- Так, - погодилася Елері. Геррі також мугикнув щось на знак згоди, але я вже не слухала. Скоріше розвернулася та пішла в сторону стоянки екіпажів…

Батько був вдома. Він зустрів мене мовчки. Нічого не питав, тільки прийняв пальто та зробив жест рукою, щоб я проходила. На місто спускалися осінні сутінки. Дні ставали все коротшими. У вітальні горів камін. Я пройшла вперед і зупинилася. Декілька миттєвостей дивилася на вогонь, а потім невластиво для себе обрала диван замість крісла. Невдовзі зайшов батько. Спочатку він здивовано зупинився, а потім обережно присів коло мене.

Останній раз ми сиділи з ним так навпроти каміна, коли ще була жива мама. Навіть зараз я неусвідомлено залишила вільне місце поряд з собою.

- Що вони з ним зроблять? - запитала я, спостерігаючи за яскравими іскрами.

- Не знаю, - голос чоловіка був хрипким та втомленим. - Лишишся пожити у мене? - Я кивнула, приймаючи пропозицію батька. Він трохи помовчав, а потім із жалістю додав: - Вибач, доню.

- За що? - я здивовано підняла брови, але так і не відірвала погляд від каміна.

- Я не зміг вберегти тебе, - зітхнув Сазек. - Не зміг допомогти тобі пережити втрату матері. Батько з мене вийшов жахливий.

- Ні, - я схилила голову набік та поклала її на плече батькові, а потім подивилася через вікно на вечірнє небо. - Ти виростив мене. Завдяки тобі я стала тією ким є зараз. Я люблю тебе, батьку.

Не пам’ятаю коли я востаннє казала це вголос. Відчула як Сазек ат Нарі на мить затамував подих. Він мовчав якийсь час, не знаючи що сказати, а потім вимовив:

- Айро, якби я знав, що робити, то усе віддав би, аби ти була щаслива.