Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

повно соціальних категорій, на кшталт статі, раси, національності та релігії. Їх не слід плутати з фізичними, біологічними категоріями — глибокими лініями розмежування в природі. Крім того, в залі суду не місце стереотипам емоцій. Жінок не слід карати за відчуття гніву замість страху стосовно їхніх агресорів, а чоловіків — за відчуття безпорадності та вразливості замість сміливості й агресії. Стандарт розважливої людини є вигадкою, заснованою на стерео­типах, і застосовується він невідповідно. Можливо, настав час поховати розважливу людину й подумати про якісь інші стандарти для порівняння.

Крім маніфесту афективної науки, ми також маємо давній міф про безпристрасного суддю, що водночас поширюється і ставиться під сумнів членами Верховного суду США та іншими експертами в галузі права. Науковці можуть сперечатися в юридичних журналах про цінність емоцій у судочинстві, але анатомія людського мозку робить неймовірним для будь-якої людини, і судді також, уникнення впливу інтероцепції та афекту на прийняття рішень. Емоції — це ані ворог, ані розкіш, а джерело мудрості. Суддям не потрібно проявляти їхні емоції (так само як психіатри вчаться цього не робити), але вони мають пам’ятати про них і точно використовувати в міру своїх можливостей.

Щоб використовувати емоції мудро, я пропоную суддям учитися переживати емоції з високою гранулярністю. Якщо вони почуваються неприємно, їм би допомогло вміння тонко категоризувати переживання (скажімо) гніву окремо від роздратування чи голоду. Гнів може бути нагадуванням для культивації емпатії до несимпатичного обвинувачуваного, легковірного позивача, войовничого свідка або особливо настирливого прокурора. Без емпатії гнів може заохочувати тип відплатного покарання, що ризикує підірвати сам сенс правосуддя в основі правової системи. Судді можуть культивувати вищу гранулярність, використовуючи вправи, що я рекомендувала в розділі 9: збираючи переживання, засвою­ючи більше назв емоцій, використовуючи поняттєву комбінацію для винайдення й розроблення нових понять емоцій, а також розбираючи та перекатегоризовуючи свої емоційні переживання в конкретний момент. Здається, що це багато роботи, але, як і будь-які навички, з практикою це стає звичним. Крім того, суддям, які стикаються з обвинувачуваними, що походять із інших культур, не завадило би проходити інструктаж щодо різних культурних норм для кращого переживання та сприйняття емоцій.

Судді можуть також учитися зменшувати вплив афективного реалізму під час добору присяжних (процедури, відомої як voir dire). Дуже часто судді та прокурори відсіюють присяжних, ставлячи їм прямі, прозорі запитання типу: «Чи можете ви бути об’єктивними, справедливими та неупередженими в цьому випадку?» або «Чи знаєте ви обвинувачуваного?» Вони також намагаються оцінювати поверхові подібності між присяжними та обвинувачуваними. Наприклад, якщо фінансовий радник обвинувачується в розтраті мільйонів доларів пенсійних інвестицій його клієнтів, суддя може спитати в потенційних присяжних, чи вони самі були колись жертвами розтрати або чи не працює якийсь їхній близький родич у фінансовому секторі. Але поверхові показники подіб­ностей і відмінностей — лише верхівка айсберга. Може бути мудрим вивчити афективну нішу присяжних, аби зрозуміти, як вони здатні передбачати під час процесу, що могло би вказати на упередженості, які формують сприйняття. Наприклад, суддя міг би питати, які журнали читають присяжні, які фільми полюбляють дивитись або чи грають у стрілялки від першої особи, — словом, використати стандартні техніки оцінки з психології. Така інформація дозволила б судді врахувати потенційні упередженості присяжних на базі того, як вони проводять дозвілля, замість того щоб просто питати про їхні упередженості прямо (бо такі самозвіти не обов’язково об’єктивні).

Досі мої пропозиції стосувалися простих речей. Тепер же ми готові до дійсно складної справи — наукових міркувань, здатних змінити фундаментальні припущення в законі.

Ми вже знаємо, що наші чуття не відображують реальність, а судді та присяжні обов’язково перебувають у полоні афективного реалізму. Ці фактори разом із рештою наших знань про розум та мозок підводять нас до доволі радикальної ідеї (я майже боюся її озвучити): можливо, настав час провести переоцінку суду присяжних як основи для визначення провини чи невинуватості. Так, він плекається Конституцією США, але автори цього знакового документа й гадки не мали ані про те, як працює людський мозок, ані що одного дня ми зможемо виявляти ДНК обвинувачуваного під нігтями жертви. До появи аналізів ДНК закон не міг чітко стверджувати, чи справедливе визнання обвинувачуваного винним. Правова система могла лише вирішувати, чи справедливо винесено вирок, у розумінні послідовного дотримання всіх юридичних правил та процедур. Закон, таким чином, був пов’язаний не з істиною, а з послідовністю. Належним чином проведений процес стосувався уникнення процедурних помилок у прийнятті рішення про провину чи невинуватість, а не істинності самого рішення. Нинішня правова система працює, лише якщо ми припускаємо, що послідовність приводить до справедливого результату. Аналізи ж ДНК все це змінюють. Вони, звісно, не ідеальні, але безмірно більш об’єктивні, ніж обтяжені афектом людські сприйняття присяжних.

Коли ж аналізи ДНК недоступні або недостатні, суди все одно могли б обійтися без присяжних, скориставшись натомість колективною мудрістю багатьох суддів, що працюють разом, випадковим чином відібраних із більшого реєстру суддів. Як я вже казала, я не юрист, а лише простий науковець, тому, можливо, мудріші експерти з права здатні сконструювати збалансовану систему судових колегій кращим чином. Колегія з досвідчених суддів, підготованих до розуміння самих себе та емоційної гранулярності, здатна уникнути афективного реалізму більш ефективно, аніж присяжні. Це в жодному разі не ідеальне рішення: у Сполучених Штатах судді зазвичай у поважному віці, здебільшого євроамериканці й можуть демонструвати більш конкретний набір переконань, дотримуючись ілюзії, що вони цих переконань позбавлені. Судді також більш імовірно виносять максимальні вироки. Але одну річ можна сказати напевне: щодня в Америці тисячі людей постають перед судом присяжних із числа таких самих, як вони, і сподіваються, що їх судитимуть справедливо, коли насправді їх судять людські мізки, що завжди сприймають світ із точки зору власних інтересів. Віра в інше — вигадка, що не підтримується будовою мозку.

А тепер ми підійшли до найскладнішого з усіх питань: що означає контролювати вашу поведінку, а отже, бути відповідальними за ваші дії? Закон (як це часто робить і психологія) зазвичай розглядає відповідальність у двох частинах: дії, спричинені вами, де ви відповідальні більше, і дії, спричинені ситуацією, де ви відповідальні менше. Така проста дихотомія внутрішнього в порівнянні з зовнішнім не корелює з реальністю передбачливого мозку.

У межах конструктивістського погляду на природу людини кожна людська дія передбачає три типи відповідальності, а не два. Перший є традиційним: ваша поведінка в конкретний момент. Ви натискаєте спусковий гачок. Ви хапаєте гроші й тікаєте. (Правова система називає таку поведінку actus reus, винною дією, складом злочину.)

Другий тип відповідальності охоплює ваші специфічні передбачення, що призвели до протизаконної дії (це відомо як mens rea, винна воля, злочинний намір). Ваша поведінка не спричинюється в одну мить; вона завжди керується передбаченням. Коли ви крадете гроші з відкритої каси, то дієте в конкретний момент, але першопричина вашої поведінки також містить у собі поняття, такі як «Каса», «Гроші», «Власність» та «Крадіжка». Кожне з цих понять пов’язане з великою й різноманітною сукупністю випадків у вашому мозку, і на їх базі ви видаєте передбачення, що приводять до ваших дій. Тепер, якщо інші люди з подібними поняттями в такій самій ситуації (тобто розважливі люди) також скоять крадіжку з каси, вас могли би вважати менш відповідальними за ваші дії.