Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

«Так, шатро підходить до землі нещільно, потенційний нападник далеко… – оцінювала ситуацію. – Руки слухаються, права нога слухається… Ось зараз перевірю, як там ліва, і тут же…»

– Так, лежи і не рипайся, – жорстко обірвав Піт Аллен. – Поки Арчі не змінює припису, попередні інструкції виконуються, як святі.

«Як?! Та він читає всі мої думки!» – готова була запхинькати.

Аж тут до шатра хтось увійшов.

– Піте, я тут… – почав він, та одразу ж сторопів: – Отямилась?

– Пф! А ти думав, що наша паня тиждень так валятися буде?

– Ну… тоді… привіт, – зніяковів новоприбулий.

– Ага, – кивнула я. На одного потенційного нападника більше.

– То… як самопочуття? – м’явся він.

– Погано, – сказала я.

– Два дні не бачити себе в дзеркало! – вигукнув Піт Аллен. – Арчі, от хіба після такого можна почуватися добре?

– Це я помираю без дзеркала?! Та що ти собі дозволяєш?! – обурилась я.

– О, вже помітне покращення! – Піт Аллен стрибком звівся на ноги. – Арчі, бачиш, як я на пацієнтів гарно впливаю?

– Та я тобі… – зашипіла я. (так, є питання, в яких я завжди безстрашна)

– Арчі, то що там із приписами?

– Ну… – знову зам’явся той. – Якщо вона вже отямилась, то корисно було б подихати свіжим повітрям… І спробувати щось поїсти. Щоб набратися сил. Ти ж знаєш, після мого…

– Так-так, звісно, – Піт Аллен за чимось нахилився. – То що ти вдягати будеш: сукню чи костюм? – заметеляв одягом у руках.

– Костюм, – випалила, не задумуючись.

– Звичайно, в ньому зручніше втікати, – вишкірився хлопець. – Але бідолашна й поранена ніжка не дуже радісно відреагує на натягування таких затягнутих штук, так що краще сукня, – в одну мить опинився наді мною. – Чи, може, ти хочеш прямо так? – блиснув очима та кивнув на те, що я так сумлінно ховала під ковдрою.

– Сукню! – ледь не скрикнула. – Дай сюди негайно!

– Тобі допомогти чи сама впораєшся? – лукаво примружився.

– Дай сюди і відійди!

– Бажання пані – закон, – глузливо схилився хлопець та подав мені сукню.

Я зі злості видерла її з рук та сяк-так почала натягувати. Трохи незручно з моїм занімілим становищем… і ногою, якою не варто ворушити… Але що вже поробиш!

– Готово? – Піт Аллен нахабно дивився на мої муки.

– Дзеркала не вистачає, я ж без нього помру, – огризнулася я.

– Добре, – якось підступно посміхнувся він.

– Стій! Ти що робиш?! Згинь! Лапи геть! – заволала я, але це не допомогло – Піт Аллен все одно підхопив мене на руки і стояв зараз, задоволено шкірячи зуби.

– Ми ж гуляти йдемо. Чи ти хочеш пішки? – примружився він.

– Гуляти? Не хочу гуляти! Поклади на місце!..

– Арчі сказав: треба. Арчі слухатись треба, – похитав головою Піт Аллен та поніс мене на вихід.

Яскраве сонце засліпило очі, і я замружилась. Ми вийшли з шатра та опинилися на галявині. Веселі промінці танцювали між розлогих крон, а бешкетливий вітер ганявся за ними і створював ритм. Пташечки співали, листя шелестіло – яка ж чудова ідилія, як на моє трагічне становище!

– Хлопці! – весело крикнув Піт Аллен. – Дивіться всі: Спляча Красуня прокинулась!

– Та невже? – відгукнувся хтось.

– Ай-ай-ай! Очі від вроди засліплює, прикрий чимось!.. – засміялись.

Я напружено повела поглядом та побачила близько десятка постатей. Усі молоді хлопці, вони розташувалися на галявині, хто де, та одночасно на мене вилупились. Причому цікаво так вилупились. От ніби прямо зараз збираюсь рознести їм табір чи ще щось в цьому ж дусі.

– О, наша ява явилась! – долинуло глибоко презирливе звідкись згори, і тільки тоді я помітила цікаву картину.

Дерево, персона на дереві та Опал під деревом. Персона сидить та злісно стругає щось ножиком – і однозначно є тим самим моряком-злодюжкою, який мене обікрав. А Опал вдає, що куняє, та насправді щомиті слідкує, коли персона додумається злізти, щоб одразу спростувати її безсмертність.

– Якщо ти зараз же не забереш свого ненормального, – прошипів «бідолашний матрос», – то кінець тобі, тисячу акул мені в глотку!

«Я його зловив, – гордо підвів голову Опал. – Можеш вилазити і справляти свою праведну помсту!»

«Опале, ти чого лютих бандитів не розкидаєш?!» – витріщилась я.

– Стецьку, Стецьку! – хтось докірливо похитав головою. – Та ж ми так чекаємо обіцяної постановки а-ля Тарзан… Невже ти її нам не покажеш?

– Брателло, якщо тобі просто не вистачає ліан, то я можу підкинути!

– Кракен побери! Мати твоя каракатиця! Фок-грот-брамсель мені в ліве вухо! На щупальця восьминога порву, ти мене чуєш?! – надривався цей унікум.