Володимир Худенко - Olya_#1

Loading …

У ніч на 13-е липня Еліас Марш, 57 років, житель Антоніо Бей, був по-звірячому вбитий у власному придорожньому ресторанчику на вулиці Мейн-стріт. Двоє місцевих рибалок рано вранці зазирнули в ресторанчик і викликали поліцію. Двері чорного ходу були виламані, столи перевернуті, так ніби там відбувалась відчайдушна боротьба, а підлога залита кров’ю. Окрім усього іншого, свідки відзначають таку дивну деталь, як сильний та вкрай відразливий рибний запах, що відчувався навіть на доволі великій відстані від ресторану… («Вісник Салема» 15 липня 1983 року)

26.

[УВАГА!

Контент для осіб, старших 10-ти років

Просимо вибачення…]

— Ррр! — Махду злісно погарчала на дисплей і прокрутила трошки вперед.

Звичайно, вона вже не раз і не два спостерігала, як брат грається в цей дрім. Сюжет і сеттинг раз од разу мінявся, але основа залишалась незмінною — заплутана історія про грандіозні таїни морської пучини з домішкою третьосортного жахастику…

Цього разу історія також була заплутаною. Тут змішалось усе — і зникнення дітей, і політика, і зловісні ігри розвідок та генетичні експерименти, бойові субмарини й дивовижні міста на дні океану… А найбільш шокуючою, звичайно, була головна інтрига — про древню расу страховидних риболюдей, котрих нерозумні земляни вирвали з їхнього віковічного сну.

Земляни прагнули безсмертя, а натомість ледь не загинули всі. Тобто — неодмінно б загинули, аби їх не врятували Оля з Максом та оті два чужих хлопчаки!..

Коли уявна Махду врешті була врятована і сонна на турботливих Максових руках занесена в їхній тихий заміський будиночок в Бостоні, то реальна Махду радісно заплескала в долоньки і кинулась до лежаків. Оля вже розчумувалась і сонно глипала навкруг, затим очунялись хлопці — швидко збадьорившись од штучної стимуляції…

— Перемога, перемога, ура!

Махду притулилась до Олі і та, позіхаючи, її приголубила.

— Скажи, ми круті? — підморгнув їй Макс.

— Супер! — тріумфувала Махду.

— Друзі! — вивів, усміхаючись, Джош. — Дозвольте повідомити, що «дрімати» з вами було суцільним задоволенням.

Оля з Максом заусміхались, і Джош потис їм руки, а Янек лише коротко кивнув.

— Пропоную відзначити! — вів далі Джош. — Як щодо коктейлю, га?

На тому й зійшлися. Піднялись на верхню секцію розважального центру, під самісінький купол, і взяли там в «Al's Diner» по молочному коктейлю для себе і полуничне морозиво для Махду. Протеревенили з півгодини — вечірні промені вже потроху червонили неоглядний купол розважального центру… Обговорювали гру, хвалили між іншим кмітливість Олі, завдяки якій вдалося врятувати з підводного міста не лише Махду, а й ще з десяток дітей — Оля на те лиш мило ніяковіла.

Затим побажали один одному приємного вечора і врешті розійшлись. Макс знайшов на місцевій стоянці вільне місце і викликав туди «додж», а Оля провела поглядом парочку. Джош іще обернувся і помахав їм, кумедно стукнувшись об якусь зосереджену барвистоволосу дівку в непримітному аспидно-чорному кімоно. Дівиця кинула розгублений погляд на Джоша, а коли той кинувся вибачатись, аж затряслася вся — чи то од переляку, чи то од злості, і, одвернувшись од хлопчини, мовчки рушила геть. Її худі рученята усе дрібно, ритмічно здригались.

27.

— Чудовий вийшов вечір, — мрійливо шепнув Макс Олі на вушко.

Він ніс саме на руках сонну Махду — та обняла його за шию і мирно сопіла, уткнувшись носиком в його плече. Оля неуважно роззирнулась навкруг — стелилось блискуче, ядуче, мерехтливе вечірнє місто. Іржава заграва димилась перистими хмарами.

— Чудовий…

Оля легенько всміхнулась своїм думкам. А подумала вона про те, що п’ять літ тому, очікуючи законної страти, вона навряд чи могла б навіть мріяти…

Стоп!

Вона спинилась.

Їх оминали потоки людей, бульби куполів затлівали рекламою, далеко внизу клубками плелися струменисті інфо-судини Єльні… Місто мигтіло навколо Олі, іржава заграва димилась в імлі.

— О ні, ні… — ошелешено пролопотіла вона.

— Що?

Макс став коло неї як вкопаний.

Та вона його не чула.

«Тато вів свою гру…», — стукотіло в її голові.

Нарешті до неї дійшло…

Тато вів свою гру — він таємно сватав її, Олю, в «Skytek», влаштовував їй оцю безхмарну щасливу долю, тато вів свою гру… А Кіра вела свою — от що це було!

Вона ЗНАЛА!

Раптом Оля з усією невідворотністю зрозуміла — Кіра ЗНАЛА. І відпустила Олю. Вона не вбила її не тому, що не могла дістати, а тому, що так їй було вигідно — у неї з’явився шанс.

Шанс на що?

Шанс прибрати зі Смоленська всіх старших «чортів».

Олю вдарив озноб.

Тато знав, на що йде, і Кіра знала, на що він іде. І вона сама його туди штовхала. Їй НЕ ПОТРІБЕН був ООНівський човник. Їй треба було, щоб ООН закрило Ярса, Нюкту, Злату, Шамана, Скетча, Лазаря… а її, Олю, щоб забрали в ситий красивий Мюнхен. От що їй було потрібно.

І вона поклала сімсот чоловік…?

Так.

Вона поклала сімсот чоловік, щоб обезглавити смоленських «котенят».

От і все.

А ти, Олю, ніякий не геніальний криптограф — ти телепень.

— Що таке, Олю?.. Ти дрижиш.

Її руки дрижали, і він взяв її за руки.

— Боже, яка ж я дурепа… — мовила вона, зиркнувши на те, як дрижать її руки. — Це була не «мумія», це був смертник.

— Що?..

— Коханий! Слухай сюди…

Макс ошелешено позирав.

— Зараз ти негайно сядеш в мобіль і відвезеш Махду додому. В мобілі ви будете в безпеці — там мій крек… Летіть.

— Що??

— Коханий, я прошу тебе! Зроби, як я сказала. Я мушу знайти її, мушу встигнути — надто мало часу…

— Що ти верзеш?..

— Послухай! Просто… просто зроби, як я сказала.

Сонна Махду заворушилась на його руках.

— Негайно!

Скрикнула вона, а потім ураз зібралась…

- І ось іще, про всяк випадок…

Вона рвучким рухом вирвала з волосся отой симбіоз шпильки