Маргарет Етвуд - Заповіти

жилети й термос. З лівого боку на корабель накочувалася стіна туману.

— Дякую, — сказала я капітанові. — За все, що ви для нас зробили.

— Вибачте, що вийшло не за планом, — відповів він. — З Богом.

— Дякую, — повторила я. — І вас хай береже Господь.

— Тримайтеся подалі від туману, якщо вийде.

— Чудово, — сказала Ніколь. — Туман. Саме те, що нам потрібно.

— Це може бути й благословенням.

Вони опустили нас до човна. Там був невеликий двигун на сонячній батареї. Капітан Мішіменго сказав, що ним дуже легко керувати: повний хід, холостий, уперед, назад. Ще було два весла.

— Відштовхнися, — сказала Ніколь.

— Перепрошую?

— Відштовхни наш човен від «Неллі». Не руками! Ось… візьми весло.

Я спромоглася нас відштовхнути, але не дуже добре. До цього я ніколи не тримала в руках весла і почувалася дуже незграбною.

— Прощавай, «Неллі Дж. Бенкс», — промовила я. — Боже вас благослови!

— Можеш не вимахувати: вони тебе не бачать, — буркнула Ніколь. — Певно, раді нас позбутися: ми отруйний вантаж.

— Вони були до нас добрі, — сказала я.

— Гадаєш, вони на цьому мало заробляють?

«Неллі Дж. Бенкс» віддалялася. Я сподівалася, що їм пощастить.

Я відчувала, як течія підхоплює надувний човен. Капітан Мішіменго сказав триматися під кутом: рухатися перпендикулярно було небезпечно, бо човен могло перекинути.

— Потримай мого ліхтарика, — сказала Ніколь. Вона вовтузилася з кнопками на моторі правою рукою. Мотор завівся. — Ця течія наче річка.

Ми справді рухалися швидко. На березі ліворуч, дуже далеко, виднілися вогні. Було холодно — такий холод пронизує до кісток.

— Ми наближаємося? — трохи помовчавши, запитала я. — До берега?

— Сподіваюся, — сказала Ніколь. — Інакше скоро знову будемо в Гілеаді.

— Можна стрибнути за борт, — мовила я. Нам не можна було повертатися до Гілеаду за жодних обставин: тепер вони вже мали зрозуміти, що Ніколь зникла, а не втекла з Еконовіком. Не можна було зрадити Беку і все те, що вона для нас зробила. Краще вже померти.

— Дідько, — вилаялася Ніколь. — Мотор щойно йокнувся.

— О ні! Можеш…

— Намагаюся. Яка срань!

— Що? Що таке?

Довелося підвищити голос: нас огортали туман і плюскіт води.

— Здається, коротке замикання, — сказала Ніколь. — Або батарея сіла.

— Вони навмисно це зробили? — запитала я. — Може, хочуть, щоб ми загинули…

— Та ну! Для чого їм убивати клієнтів? Тепер доведеться гребти.

— Гребти? — перепитала я.

— Так, — відповіла Ніколь. — Веслами. — Я можу це робити тільки однією рукою, інша роздулася, мов той дощовик, і не питай мене, що це таке!

— Я не винна, що не знаю таких речей, — зауважила я.

— Хочеш зараз про це поговорити? Бляха, вибач, але у нас тут паскудна й критична ситуація. Хапай весло!

— Гаразд. Усе. Тримаю.

— Встав його у кочет. У кочет! Сюди! Тепер візьми обома руками. Гаразд, дивися сюди. Коли скажу: «Греби», — опускаєш весло у воду й тягнеш!

Ніколь кричала на мене.

— Я не знаю як. Я така безпорадна…

— Годі плакати, — гаркнула вона. — Мені начхати, як ти почуваєшся! Просто роби! Негайно! Коли скажу: «Греби», — тягнеш весло на себе! Бачиш світло? Воно вже ближче!

— Навряд. Ми так далеко… Нас віднесе.

— Не віднесе, — відрубала Ніколь. — Якщо ти постараєшся. Тепер греби! Греби! Ось так! Греби! Греби!

XXV. Пробудження

Рукопис з Ардуа-холу

68

Тітка Відала розплющила очі. Поки нічого не сказала. Що там з її свідомістю? Чи пам’ятає вона, як побачила Джейд у сріблястій сукні Перлової Діви? Чи пам’ятає удар, який мав її вирубити? Чи розповість про це? Якщо перше правда, то й друге теж. Вона спроможна скласти два і два — хто, крім мене, міг у цьому допомагати? Будь-яке викриття мене перед медсестрою негайно стане відоме Очам, тоді годинник зупиниться. Мушу вжити запобіжних заходів. Але яких? І як саме?

Ардуа-холом ходять чутки про те, що її удар стався не спонтанно, а в результаті якогось шоку, а то й нападу. Зі слідів п’ят у землі видно, що її затягли за мою статую. Її вже перевели з реанімації до палати для одужання, Тітка Елізабет з Тіткою Геленою по черзі сиділи біля її ліжка, чекаючи на перші слова — кожна підозрювала іншу, тож я не мала змоги залишитися з нею наодинці.

Записка про втечу викликала чимало балачок. Сантехнік став чудовим доповненням — така переконлива деталь. Пишаюся винахідливістю Ніколь і вірю, що вона стане їй у пригоді в найближчому майбутньому. Здатність переконливо брехати — талант, який не варто недооцінювати.

Авжеж, мене запитали, якими мають бути подальші дії. Чи влаштовувати пошуки? Я сказала, що місцеперебування дівчини не настільки важливе, зважаючи на те, що вона має на меті шлюб та розмноження. Але Тітка Елізабет зауважила, що чоловік може виявитися хтивим самозванцем, а то й агентом «Мейдей», який пробрався до Ардуа-холу під прикриттям. У будь-якому разі він скористається цією Джейд, а потім покине її, після чого вона годитиметься хіба що для життя Служниці, тож ми мусимо негайно знайти її, а чоловіка заарештувати й допитати.

Якби цей чоловік насправді існував, це було б найкраще рішення: у Гілеаді розважливі дівчата не втікають, а чоловіки, які бажають їм добра, їх не супроводжують. Тож я мусила поступитися, і пошукові загони Янголів рушили перевіряти найближчі будинки та вулиці. Ентузіазму їм бракувало: гонитва за обдуреними юними дівчатами не відповідала їхньому розумінню героїзму. Не варто й говорити, що Джейд не знайшли, так само як і нечесного сантехніка з «Мейдей».

Тітка Елізабет висловила свою думку: в усій цій справі було щось дуже підозріле. Я погодилася й сказала, що збентежена не менше за неї. Але що тут поробиш? Так я запитала. Слід уже захолов. Мусимо чекати того, що буде далі.

Обдурити Командора Джадда було значно важче. Він викликав мене до свого кабінету на термінову зустріч.

— Ви загубили Крихітку Ніколь.

Він аж тремтів від тамованої люті й страху: мати Крихітку Ніколь так близько і дозволити їй вислизнути… Рада цього так просто не пробачить.

— Кому ще відомо про її справжню особистість?

— Більше нікому, — запевнила я. — Про це знаєте ви, я і, звісно, сама Ніколь — я вважала за потрібне поділитися з нею цією інформацією, щоб переконати в тому, що їй судилася вища доля. Більше ніхто не знає.

— І не повинен дізнатися! Як ви могли це допустити? Привезти її до Гілеаду, а тоді дозволити їй зникнути… Постраждає репутація Очей, не кажучи вже про Тіток.

Я не можу повною мірою передати ту втіху, яку відчула від цієї Джаддової агонії, але довелося вдавати розпач.

— Ми вживемо запобіжних заходів, — сказала