Маргарет Етвуд - Заповіти

я. — Або вона й справді десь ховається, або ж її викрали. Якщо йдеться про останнє, то відповідальні за це мусять працювати на «Мейдей».

Я тягла час. Завжди доводиться щось тягнути.

Минали години, я їх лічила. Години, хвилини, секунди. Мала всі підстави сподіватися, що мої посланниці вже далеко дісталися, несучи із собою насіння занепаду Гілеаду. Недарма я стільки років фотографувала кримінальні досьє Ардуа-холу найвищого рівня секретності.

Біля початку закинутої туристичної стежки у Вермонті знайшли два наплічники Перлових Дів. Усередині лежали дві сріблясті сукні, апельсинові кірки й низка перлів. Місцину ретельно обшукали зі слідчими псами. Марно.

Оманливі маневри так добре відволікають…

Технічний департамент розслідував брак води, на який скаржилися Тітки з квартир А і В, і знайшов у цистерні бідолашну Тітку Іммортель, яка перекривала трубу. Скромне дитя зняло верхній одяг, нібито зберігаючи його для наступниці; речі лежали, охайно складені, на верхній сходинці драбини. Спіднє лишилося на ній з міркувань пристойності. Нічого іншого я від неї й не чекала. Не думай, що я не засмучена цією втратою, але нагадую собі, що вона зробила це з власної волі.

Ця новина спричинила нові плітки: подейкували, що Тітку Іммортель убили, і хто ж міг це зробити, як не зникла канадська новонавернена, відома як Джейд? Багато хто з Тіток, серед них і ті, хто так радо вітав її прибуття, тепер стверджували, що завжди вбачали у ній щось зрадливе.

— Жахливий скандал, — мовила Тітка Елізабет. — Він так погано на нас вплине!

— Ми все прикриємо, — відповіла я. — Я заявлю, що Тітка Іммортель хотіла перевірити несправну цистерну, аби такі цінні чоловіки не мали цим перейматися. Певно, вона послизнулася чи зомліла. Це нещасливий випадок під час безкорисливого служіння. Саме так я проголошуватиму на гідній і величальній церемонії похорону, яку ми влаштуємо.

— Геніальне рішення, — невпевнено промимрила Тітка Гелена.

— Гадаєте, хтось у це повірить? — запитала Тітка Елізабет.

— Повірять у те, що краще для Ардуа-холу, — твердо мовила я. — А отже, і для них самих.

Однак розмови тривали. Дві Перлові Діви вийшли за ворота, маючи цілком справні папери — чергові Янголи могли в цьому присягнутися. Чи була одна з них Тіткою Вікторією, яка досі так і не вийшла до столу? Як ні, то де ж вона? А якщо так, то чому вона так рано подалася на місію, ще до Церемонії Подяки? Тітки Іммортель із нею не було, то хто ж така друга Перлова Діва? Чи могла Тітка Вікторія бути спільницею у подвійній втечі? Бо це дедалі більше скидалося на втечу. Усі дійшли висновку, що записка теж відіграла свою роль: вона мала ввести нас в оману і відтермінувати пошуки. Тітки перешіптувалися: які ж злі й облудні бувають молоді дівчата, особливо іноземки…

Тоді з’явилася новина: двох Перлових Дів помітили на автостанції Портсмута в Нью-Гемпширі. Командор Джадд відрядив пошукову операцію: цих самозванок, як він їх називав, слід було схопити й повернути для допиту. Їм не можна говорити ні з ким, крім нього самого. В разі ймовірної втечі було наказано стріляти на ураження.

— Це різкувато, — зауважила я. — Вони недосвідчені. Певно, їх обдурили.

— За цих обставин мертва Крихітка Ніколь принесе значно більшу користь, ніж жива, — сказав він. — Упевнений, що ви, Тітко Лідіє, це розумієте.

— Пробачте мою тупість, — сказала я. — Я повірила в її щирість, тобто в щире бажання приєднатися до нас. Якби це виявилося правдою, було б так прекрасно…

— Тепер зрозуміло, що вона шпигунка, яка прибула до Гілеаду під прикриттям. Жива вона може знищити нас обох. Чи ви не розумієте, якими вразливими ми будемо, якщо хтось інший схопить її й змусить говорити? Моя репутація буде остаточно знищена. Прийдуть убивці, й не лише по мене: прийде кінець і вашому пануванню в Ардуа-холі, й, будьмо чесні, вам самій.

«Любить — не любить»: я набуваю статусу знаряддя, яке можна викинути після використання… Але це обопільна гра.

— Щира правда, — погодилась я. — Деякі громадяни нашої країни, на жаль, одержимі помстою. Вони не вірять, що ви завжди чинили якнайкраще, особливо у зерноочисній діяльності. Але тут, як і завжди, ви прийняли наймудріше рішення.

Це викликало усмішку в нього на обличчі, хоч і напружену. Уже не вперше перед очима спалахнув спогад: я у робі з коричневої мішковини піднімаю пістолет, цілюся, стріляю. Куля чи ні?

Куля.

Я знову відвідала Тітку Відалу. Біля неї чергувала Тітка Елізабет — в’язала шапочку для недоношеного — вони нині в моді. Я досі надзвичайно вдячна долі, що ніколи не вчилася в’язати.

Очі Відали були заплющені, дихання рівне: не щастить.

— Вона ще не заговорила? — запитала я.

— Ні, жодного слова, — відповіла Тітка Елізабет. — Принаймні поки я тут.

— Добре, що ви така уважна, — мовила я. — Але ви, напевно, втомилися. Я вас підміню. Підіть випийте чаю.

Вона глянула на мене з підозрою, але вийшла.

Щойно вона вийшла, я нахилилася до Відали й голосно гаркнула їй у вухо:

— Підйом!

Очі розплющилися. Погляд зосередився на мені. Тоді вона прошепотіла дуже чітко:

— Це ти зробила, Лідіє. За це тебе повісять.

Вираз її обличчя був водночас мстивий і тріумфальний: нарешті вона мала звинувачення, для якого були підстави, і моя посада вже майже належала їй.

— Ви втомилися, — сказала я. — Спіть.

Вона знову заплющила очі.

Коли увійшла Елізабет, я шукала в кишені ампулу морфію, яку принесла із собою.

— Я в’язання забула, — пояснила вона.

— Відала заговорила, коли ви вийшли.

— Що вона сказала?

— У неї, певно, постраждав мозок, — мовила я. — Вона звинуватила вас у тому, що ви її вдарили. Сказала, що ви спільниця «Мейдей».

— Але ж ніхто їй не повірить, — сполотнівши, залопотіла Елізабет. — Якщо хтось її й ударив, то це та Джейд!

— Важко передбачити, хто у що повірить, — сказала я. — Комусь може здатися доцільним ваше відсторонення. Не всі Командори оцінили ганебний відхід лікаря Гроува. Я чула розмови про вашу ненадійність: якщо вже ви звинуватили Гроува, то хтозна, кого ще можете звинуватити? У такому разі свідчення Відали проти вас радо приймуть. Людям потрібен цап-відбувайло.

Вона сіла.

— Це катастрофа.

— Ми вже бували в халепі, Елізабет, — м’яко мовила я. — Пригадайте Камеру вдячності. Ми обидві вибралися і з тих пір робили все необхідне.

— Ви так мене підтримуєте, Лідіє, — прошепотіла вона.

— Шкода, що Відала страждає на алергію, — сказала я. — Сподіваюся, в неї не буде нападу астми уві сні. Я мушу поспішати: маю зустріч. Залишаю Відалу у ваших надійних руках. Здається, їй треба поправити подушки.

Двох зайців одним пострілом: це значно естетичніше