Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Я брикалася, проте, з таким же успіхом, я б могла намагатися здвинути кам'яну глибу.

Від відчаю до горла підступили сльози і я схлипнула.

– Ні, прошу, не роби цього… – прошепотіла і сльози покотилися по щоках.

Драконоборець дивився на мене своїми жовтими очима, не відводячи погляд.

– Чому ні? Ти вже спала зі мною, і я не пригадую, щоб ти опиралася.

– Ні!

– Ні? А хіба ж то був не я?

– Не ти! То був не ти! Не Айван Кривавий! То був чоловік, якого я хотіла!

– Справді? Алеж ти знала, хто я насправді й все одно віддалася мені, Даная. Чому?

– Тому що хотіла знати, як це! Як це, коли тебе і справді хочуть! Коли це не просто хіть, або вигідна партія, а коли… – я запнулася.

– Коли що, Даная?

Та я мовчала, не сміючи сказати головного. Коли тебе люблять! Нехай і не по справжньому! Нехай, я обманювала сама себе! Та він був іншим, тоді, там у лісі!

– Коли ти не ненавидів мене… – закінчила.

Айван довго мовчав, роздивляючись мене, а потім, нарешті сказав:

– Я вже і сам не знаю, чи ненавиджу тебе. Ти мене з розуму зводиш, відьма. Скрізь твій запах, куди б я не пішов. Ти снишся мені ночами. Що це, як не твоя магія?

Я дивилася на нього, не в змозі повірити у те, що він тільки що сказав.

– Моя магія не може такого зробити. – сказала тихо.

– Я знаю, Даная. Я знаю.

Він схилився і поцілував мене. Жар прокотився по тілу.

Його язик увірвався у мій рот, пестячи, завойовуючи й викликаючи хвилі насолоди у всьому тілі.

Сильні руки ніжно торкнулися моїх грудей і трохи стисли. Довгі пальці дражнили соски, поки вони не стали такими чутливими, що я застогнала.

Айван торкався мене, гладив мій живіт, ноги, а потім, охопивши сідниці, притягнув до себе.

Бажання запалало всередині мене, наче сухе багаття.

– Відьма! – прошепотів мені на вухо.

А потім цілував мої груди. Знову і знову. Гарячий язик пестив сосок і я вигнулася дугою. Щосили вчепилася у широкі плечі, притягуючи його ближче.

Його пальці проникли глибоко у мою вже давно вологу плоть і почали рухатись.

Та мені хотілося більшого. Набагато більшого.

– Прошу, прошу, Айване… Я хочу відчути тебе…

Його пальці не полишали своєї гри.

Чоловік відірвався від моїх грудей і глянув на мене:

– Ти не так просиш, відьмо. – сказав хрипло.

Від ритмічних товчків я майже не розуміла, що він каже.

– А як я повинна просити?

– Ти знаєш, Даная. – його губи розтягнулися у нахабній посмішці – Ну ж бо, відьма, ти ж казала це так багато разів. Скажи ще раз, хочу почути!

Мої очі трохи розширились. Невже, він хоче, щоб я…

Щоки мимоволі почервоніли, коли зрозуміла, як саме він хоче, щоб я його назвала.

Чоловік не припиняв солодкі тортури, проте, в якийсь момент його рука застигла. Він втягнув сосок у рот і трохи прикусив.

– Попроси мене, Даная… – глянув мені у вічі.

Гаряче дихання торкнулося чутливої горошини і я не могла більше опиратися.

– Прошу, прошу тебе, мій Лерде… – видихнула.

Його очі спалахнули й в ту ж мить тверда, гаряча плоть наповнила мене.

Я ні про що більше не думала, я віддалася йому повністю.

Охопивши ногами його стегна притиснулася якомога ближче.

Від несамовитих товчків його плоті, насолода ставала майже непереносимою і я закричала.

– Скажи ще, відьма, хто я…

– Мій Лерд… – простогнала – Мій Лерд… – вже майже пошепки.

Щось дивне відбувалося зі мною, здавалося поєднані не тільки наші тіла. Моя магія здригнулася десь глибоко всередині й прискорившись, линула до Айвана.

І чим більше я віддавала, тим більше з'являлося знов.

В якийсь момент насолода, магія і гарячі поцілунки перетворилися на шквал емоцій, які накрили мене з такою силою, що я провалилася у темряву.

Прокинулася, наче від поштовху. У кімнаті тьмяно світилися камені в стіні. За вікном висів червоний Ронд.

Я опустила очі й побачила, що рука Айвана лежала на моєму стегні. Сам драконоборець міцно спав, чи так мені здавалося?

Я обережно вислизнула з його обіймів. Повіки рудоволосого затріпотіли, та очі він не відкрив.

Відчай і сором нахлинули на мене. Що я наробила? Як могла благати його? Певно, я втратила останні крихти здорового глузду! У цього чоловіка камінь замість серця!

Що він зробить зі мною вранці? Знов замкне у кімнаті, а ввечері візьме не тільки магію, а ще й мене саму?

Кинувши погляд на широкі груди, вкриті темно-рудим волоссям, я помітила медальйон. Той самий, в який він ховав мій провідник.

Руки почали свербіти від бажання відкрити його. А що, як він прокинеться і впіймає мене на гарячому?

Та якби в мене була нитка, я б змогла добігти до лісу і призвати книгу! З ниткою Гримуар відгукнеться! Принаймні, я сподівалася на це.

Дуже повільно й обережно, торкнулася блискучого ланцюжка і підхопила його вказівним пальцем.

Медайльон впав мені на долоню і я натисла гачок.

Тихе клацання пролунало у мертвій тиші і я затамувала подих. Утім, драконоборець спав.

Схопивши нитку, скочила на ноги. На полу недбалою купою валялися речі – халат зверху.

Швидко накинувши його, пішла до дверей і зупинилася. А що, як вони закриті?

Та натиснувши на ручку, спокійно вийшла до коридору.

Ноги несли мене знайомою дорогою. Опинившись біля своєї кімнати, я увійшла.

– Черепус, Черепус! – Холодний відкрив очі – Глянь, що в мене є! – прошепотіла, підійшовши до клітки й показуючи йому провідник.

– Як ти…

– Потім! – перебила – Нам треба тікати!

Я вихопила шпильку із шухляди і поколупала замок клітки. Добре, що Бетсі все ж таки мені їх принесла!

Руки тряслися. Останнього разу шпилька зламалася. Втім, щось клацнуло і дверцята відчинилися.

Холодний вилетів з клітки й мало не впав, занадто довго він просидів у цій в’язниці.