Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

– Скоріше, Черепус, поки всі сплять! – я підхопила його на руки – І зробись невидимим!

Цього разу накинула теплий плащ.

Ми кралися вздовж пустих коридорів. Кожної миті, я очікувала побачити перед собою або ж Айвана, або ж будь-кого зі служниць чи драконоборців. Та нічого такого не сталося.

Не ризикнувши спускатися вниз, щоб вийти через двері, та й вони могли бути зачинені, я підійшла до вже знайомого вікна.

Вдруге стрибати було ще страшніше, ніж вперше. Та вибору не було.

Приземлення виявилось таким самим, що і минулого разу, та все ж таки, я трохи підвернула ногу.

Однак, часу на скиглення не було. Я якомога швидше пошкандибала до лісу.

Весь час страх бути схопленою не давав мені сповільнитись.

Нарешті ми зайшли вглибину лісу і я зупинилася важко дихаючи.

– Давай Даная, клич книгу!

Черепус знову зробився видимим.

Я піднесла долоню з ниткою, що весь час стискала, до вуст.

– Первісний дракон, те, що пропало мені поверни!

Нитка засвітилася одразу. Яскраво і сильно, а наступної миті – книга впала до моїх ніг.

Від подиву і полегшення, я заплакала і засміялася одночасно.

– Даная, скоріше, заспокойся! Давай, відьмо! – підбадьорив Холодний.

Я піднесла нитку до Гримуара, щоб проговорити звичні слова, та книга розкрилася сама. В мене очі на лоба вилізли.

“Закляття переносу туди, куди серце бажає” – показала книга.

Я вже відкрила рота, щоб почати читати, як просто із повітря з'явилися дві темні фігури.

Рухалися вони якось дивно – уривками. І в мене кров похолола, коли я зрозуміла, хто вони такі.

Слідаки!

Напівтіні, напівмерці, що шукають відьом і відьмаків за наказом.

Живлячись самими темними ритуальними вбивствами – вони швидкі, сильні й обплутують жертву коконом із темряви, в якій магія майже непридатна до застосування.

Не встигли ці думки промайнути в голові, як мерзенна глевка пітьма огорнула мене з усіх боків, затуляючи очі й забиваючись до рота. Крик застряг у горлі.

Мене підняло і понесло кудись із такою швидкістю, що голова почала паморочитись.

Я падала, падала і падала.

Поки нарешті, не впала на коліна. Темрява відступила і я побачила, що опинилася посеред зали… посеред зали у моєму домі у Вічері! Поряд впав Холодний.

Серце затріпотіло!

Це ж не погано?

Так, мати ніколи мене не любила, та все ж таки я її дочка, чи не так?

Одначе, навіщо їй посилати за мною Слідаків?

Може, вона шукала мене у лісі?

Мою увагу привернув якийсь звук і я повернулася у його бік.

Біля високого каміна стояв стрункий чорноволосий чоловік. Кочергою він ворушив дрова, щоб полум'я запалало дужче.

Довгий чорний плащ торкався самої підлоги. Тонкі пальці занадто сильно стискували ручку приладдя.

– Ну, ось ти й вдома, моя люба наречена, не уявляєш, як я скучив за тобою, а ти скучила, Ная? – проговорив відьмак, повернувшись до мене лицем.

Серце пропустило удар, коли я глянула в чорні, наче сама пітьма, очі Леона Морта. Очі мого колишнього нареченого. Чоловіка, що без жалю відмовився від мене. Чоловіка, жорстокість якого розліталася дурною славою навіть серед відьмаків.

От тільки… тільки… мами ніде не видно…

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно