Тонке Драгт - Лист до короля

Я шукав листа. Але його немає, — Тіурі підвівся й додав: — Його щойно вбили.

— А хто це?

— О! Ти його не знаєш, він був писарем бурмістра. посланець із Данґрії до короля Унавена.

— Посланець, — прошепотів Паккі.

Юнаки перезирнулися. Паккі заговорив першим:

— Може. може, той хто його вбив, десь неподалік?

Тіурі не відповів. Після побаченого думка, що вбивство пов’язане з його дорученням, більше не видавалася йому дивною. Адже писаря справді відправили до короля зі звісткою про те, що трапилося в Данґрії. і ті події мали багато спільного з його завданням. І тут у Тіурі майнула жахлива думка. Чи не було це вбивство помилковим? Чи не було воно вчинене заради іншого листа, іншого доручення. його власного? Чи, бува, не Кобра вбивця?

Тіурі здригнувся. Паккі схопив його й потягнув до чагарнику.

— Чого ти? — запитав він.

— Я. я думаю, я його бачив, — прошепотів Паккі.

— Кого? Де?

— Ні, не кого. Якийсь рух. Там, он те дерево, там, -Паккі показав на захід.

Тіурі придивився.

— Там, на пагорбі, трохи далі. Бачиш дерево?

— Так.

Наразі дерево було непорушним, але чи не ворушилися кущі біля нього?

Друзі пильно дивилися в той бік, але більше ніякого руху не помітили. Привиділося їм це чи хтось справді був неподалік? В останньому Тіурі був переконаний. І якщо це вбивця, їм загрожує велика небезпека. Той міг за ними спостерігати і, певно, був озброєний луком та стрілами. Вони ж не мали при собі жодної зброї, окрім невеличкого кинджала за поясом.

— Ходімо, — прошепотів юнак.

Вони прокралися крізь чагарник, ближче до краю дороги, їхні коні стояли на місці.

— Що будемо робити? — знову спитав Паккі.

— Тихо! — осмикнув його Тіурі.

Він зазирнув за кущі, перевіряючи, чи не причаїлася там небезпека. Але навкруг, у білому місячному сяйві, ніщо не рухалося.

— Допоки він тут, ми не можемо бути впевнені, що залишимося живими. Але він не близько. ймовірно.

— Хто? Убивця? — запитав Паккі.

— Так.

— Не буде ж він на нас нападати?

— Боюся, що саме так він і вчинить.

— Чому?

Тіурі не відповів. Він знов огледівся. Їм не слід тут залишатися.

— Ти. ти гадаєш. гадаєш, це. Кобра? — шепнув Паккі йому у вухо.

— Чш-ш-ш! — Тіурі раптом усвідомив, що більше не може чути це ім’я.

Вони ще трохи постояли.

«Ми можемо їхати далі, — подумав Тіурі, — і якомога швидше, доки не дістанемося житла. Тоді, можливо, й випередимо вбивцю. Чи краще повернутися до Інґе-велла? Але ж він і там може знайти нас. Я знаю!»

І він сказав:

— Треба йти. Розділимося: один поїде назад, другий — вперед.

— Ні! — прошепотів Паккі. — Лишаймося разом.

Але Тіурі знав, що його план був найкращим. Той, хто стежив за ними, не міг наздогнати одразу двох, один втече напевно.

— Я їду далі, — вирішив він. — Ти повертаєшся. Їдь до трактиру, розкажи про вбивство, спробуй знайти озброєних людей і їдь з ними сюди.

— А ти?

— Я ж сказав, я поїду далі.

— Але, Тіурі, не роби так! Не їдь сам! Я поїду з тобою.

— Ні. Та зрозумій же! Нам не можна залишатися разом. Ми мусимо розділитися, аби мати можливість.

— Але тоді є ймовірність, що ти. якщо ти поїдеш повз нього.

— Тихо! — Тіурі перебив свого друга. — Наперед ми не можемо знати. Їдь!

— Ні. Я так не хочу.

— Хочеш чи не хочеш — неважливо, я тобі наказую! — прошепотів Тіурі квапливо. — Ти обіцяв, що слухатимешся мене у всьому.

— Але якщо Кобра.

— Що ж поробиш, коли така доля!.. — відказав Тіурі і майже сердито продовжив: — Не сперечайся! Не можна думати про себе. чи про мене.

Паккі мовчав.

— Погоджуєшся?

— Гаразд, — видихнув Паккі пригнічено.

Тіурі пішов до коней. Паккі поплентався за ним. Коні були трохи неспокійні, але довкола нікого не було видно.

— Ну що ж, — прошепотів Тіурі й простягнув Паккі руку. Той потиснув її, але не відпустив.

— Ти чуєш?! — спитав він тихенько.

— Ні. Я нічого не чую, — відповів Тіурі, вивільняючи руку.

Паккі приклав пальця до губ.

Тіурі прислухався і теж почув — дуже тихо, дуже далеко. Минув деякий час, поки він розпізнав цей звук: цокіт копит!

Тіурі став навколішки, притулив вухо до землі, потім підвівся і вказав на схід.

— Звідтіль, — прошепотів він.

Вони дивилися на дорогу, якою прибули, проте нічого не бачили. поки що.

— То мені їхати? — запитав Паккі.

— Ні. Зачекай. — Тіурі здалося, мовби він уже переживав дещо подібне раніше, і згадав першу ніч своєї подорожі, коли за ним гналися Червоні Вершники. Хто наближався до них тепер? Друзі чи вороги?

Він узяв коня за вуздечку, кивнув Паккі, й вони відійшли подалі від дороги, туди, де лежав мертвий писар.

Цокіт копит залунав чіткіше — незабаром вершники домчать до них. Так ось же вони! Наближаються, немов швидкі тіні. певно, воїни: зі списами чи піками, душ десять, не менше. Галопом пронеслися повз хлопців. Проте вони не були одягнені в червоне.

Тіурі подумав, чи не гукнути їх, аби призупинити на мить, утім робити цього не став. Вершники від’їхали недалеко. Один із них віддав якусь команду — й усі зупинилися. Про щось нерозбірливо заговорили, повернули коней та й поїхали назад.

Хлопці мимоволі міцно схопилися за руки. Вершники поверталися! Деякі зіскочили з коней і йшли, ведучи їх за повіддя, повільно перетинаючи дорогу в напрямку юнаків.

— Бачиш, — виразно пролунав голос одного з вершників, — вони не могли піти далі від цього місця. Я по слідах бачу.

«Вони шукають нас! — подумав Тіурі. — Тепер треба діяти швидко!» Він схилився до Паккі й шепнув:

— Відходь! Їдь до Інґевелла. Мерщій!

Паккі широко розплющив очі і заперечно похитав головою.

Тіурі підштовхнув його:

— Мерщій! Пам’ятай про доручення. Я їх затримаю, якщо.

Він замовк. Вершники були тепер так близько, що юнак не наважився говорити.

На щастя, Паккі послухався. Він узяв за повід свого коня і крадькома рушив уздовж дороги назад.

Тіурі знову подивився в бік вершників.

— Вони мають бути десь тут, — проговорив той самий голос, і Тіурі зрозумів, що вже десь