Тонке Драгт - Лист до короля

— Ти чого? — здивувався Тіурі.

— Кімната така чистенька, а ти до неї геть не пасуєш! Твоя камізеля розкішна: усі кольори, у які вона була забарвлена, перемішалися.

Тіурі теж засміявся.

— Найдешевша одежина з данґрійського ринку. Твій одяг, до речі, теж вишуканістю не вирізняється.

— Гріх у такому вигляді — на красиве ліжко, га? — запитав Паккі. — Та мені байдуже, я лишуся на ньому.

Тіурі знову посерйознішав:

— Але ненадовго.

— Ти що? Хочеш негайно їхати далі?

— Так, хочу якомога швидше прибути до Унавен-стадта. Ми отримаємо свіжих коней, тож.

— Твоя правда, — погодився Паккі, стримуючи позіхання.

— Скажу хазяїнові, що ми виїдемо найближчим часом. Ні, зараз, невідкладно. Домовимося десь за годину, так?

Тіурі повернувся до хазяїна в трактир, і той пообіцяв, що коні за годину будуть готові. Він, схоже, не здивувався і не виявив до юних гостей жодної цікавості.

Коли Тіурі повернувся, Паккі вже спав. Тіурі теж приліг, та заснути не міг. У цьому мирному привітному місці в нього з’явилося дивне відчуття, що саме тепер він мусить поспішати, що часу втрачати не можна.

2. Страшна ніч у Місячних пагорбах

Коней залишите у стайні трактиру «Місячні пагорби», — сказав трактирник на прощання, коли юнаки вже були готові вирушити.

— Місячні пагорби? — перепитав Паккі. Він аж скривився від болю, сідаючи на коня.

— Їх так назвали, бо в місячному сяйві вони напрочуд гарні. Місяць у повні, щоправда, вже минув, але ви ще побачите їх у всій величі, у всьому блиску.

— А чи далеко до того трактиру? — запитав Тіурі.

— Приблизно день дороги, годин з одинадцять-дванадцять. Через Місячні пагорби ви зможете проїхати швидко, ніч ясна. Якщо доведеться їхати далі, а в заїзді не знайдеться свіжих коней, можете гнати цими. Я з часом отримаю їх назад. Щасливої дороги!

Хлопці подякували, попрощалися й рушили в путь. Село вони проминули повільним кроком, а вже лісом пішли чвалом. Невдовзі ліс залишився позаду — і вони опинилися на тих самих пагорбах, які мали бути напрочуд гарними під місячним сяйвом.

Краєвид насправді був казковий. Невисокі пагорби, порослі густою травою, сірі, розкидані де-не-де валуни, чагарники, якісь чудернацькі дерева. Дорога видавалася майже білою, усі інші кольори мінилися фантастичними барвами, окрім глибоких чорних сутінкових тіней; можливо, це завдяки місяцеві, що ясно світив у небі, яким пливла сила-силенна маленьких прозорих хмарин. Було дуже тихо. Юнаки притримали коней, але почули лише монотонне сюрчання цвіркунів у траві. Здавалося, це була необжита місцевість: вони не бачили ані будинків, ані чогось іншого, що свідчило б про присутність людей.

Хлопці мовчки їхали вперед: їм не хотілося порушувати тишу.

Поступово краєвид змінювався. Спершу вони не звернули на це уваги, але раптом помітили, що пагорби стали вищими, дорога вужчою, чагарі щільнішими, дерева химернішими. Тепер уся місцевість видавалася неприборканою, дикою і самотньою. І водночас змінилося ще щось. Тиша стала якоюсь зловісною, світло моторошним, і все довкруж насторожувало. Принаймні, так відчував Тіурі, але Паккі він не сказав нічого.

Та схоже, що той відчував те саме. Весь час він озирався навсібіч, потім почав тихо наспівувати, немов відганяючи невиразний страх, однак голос його звучав дивно і занадто гучно серед нічної тиші, а згодом зовсім завмер.

Раптово до юнаків донісся новий звук. Тіурі смикнув коня.

— Чуєш? — прошепотів він.

— Т-так, що це?

— Не знаю. Тихо, он знову!

— Іржання!

— Кінь, — голосно сказав Тіурі.

Вони одразу побачили, як із-за пагорба з’явився кінь, перетнув дорогу, зупинився на узбіччі, метнувся вбік і зник з їхнього зору.

— Без вершника, — пробурмотів Тіурі. — Дивно!

— Може, дикий? — припустив Паккі.

— Ну так, під сідлом і з вуздечкою.

— А-а-а...

Хлопці вп’ялись очима туди, де щойно пройшов кінь.

«Треба б подивитися, що там трапилось, — подумав Тіурі. — Але чому мало щось трапитися? Кінь міг утекти, просто втекти».

І все-таки він повільно їхав до того місця, де з’явився кінь. Паккі їхав з ним.

Наближаючись, Тіурі все дужче відчував, що десь неподалік сталося лихо; щось чи причаїлося в тінях поміж пагорбів, чи ховається за непорушними хащами.

— Це було тут, — прошепотів він.

— Підеш подивитися? — спитав Паккі, теж пошепки.

— Так, — рішуче відповів Тіурі.

Він зіскочив з коня, Паккі — за ним. Стоячи край дороги, вони вдивлялися у вузький видолинок, у стежечку, що губилася в чагарнику. Юнаки прислухалися, але не почули нічого, окрім сюрчання цвіркунів та власного дихання.

Хлопці обережно зайшли у видолинок, однак за декілька кроків Тіурі зупинився.

— Побудь тут, — шепнув він до Паккі.

— Я з тобою.

— Ні. Якщо там небезпечно, краще не ходити туди разом. Ти знаєш чому!

Не чекаючи відповіді, Тіурі пішов далі і, переборюючи страх, поліз у темні зарості. Юнак продерся крізь них і несподівано опинився на відкритій місцевості, де побачив, що хтось лежить на землі.

Тіурі завмер. Він очікував на щось таке, та все ж деякий час вагався, перш ніж підійшов до тіла й опустився навколішки. І тут йому перехопило подих — він дивився в обличчя писаря бурмістра Данґрії. Той, здавалося, спав, хоча, поза сумнівом, був мертвим... ураженим стрілою в самісіньке серце.

Шум за спиною змусив його злякано озирнутися, але це був Паккі: блідий, ошелешений, губи його беззвучно ворушилися.

— Його вбито, — промовив Тіурі.

Паккі зітхнув, немов схлипнув, і повторив:

— Вбито!

Обидва замовкли.

— За віщо? — пробурмотів нарешті Паккі.

— Хтозна. — відповів Тіурі і знову глянув в обличчя молодому чоловікові, що зовсім недавно допомагав йому. Вісник від Ради Данґрії, відправлений до Уна-венстадта, посланець до короля Унавена!

Тремтячими руками він склав руки вбитого на грудях і прошепотів майже нечутно:

— Помолімося за упокій його душі.

Друзі помолилися, підвелися й подивилися один на одного.

— Як тепер бути? — прошепотів Паккі. — Не залишати ж його тут?

— Не знаю. — почав було Тіурі.

Скоєне викликало в нього глибоке потрясіння і дивну підозру, що це якось пов’язано з його дорученням. Адже писар віз повідомлення до короля Унавена. Ті-урі зазирнув до дорожньої сумки, що лежала на землі, але листа там не було. Після деяких вагань він обшукав одяг убитого, проте й там нічого не знайшов.

— Навіщо ти це робиш? — шепнув Паккі.

—