Лі Бардуго - Королівство шахраїв

вулиць і провулків, які могли дати їм прихисток. «Протиприродно», — лементував голосочок у голові. — «Ні, — подумав Матаяс, — дивовижно».

— Ти розумієш, що щойно керував своєю власною невеличкою армією гришників? — поцікавився Джаспер, коли вони виповзли з намулу й поспіхом подалися темними вулицями до Солодкої Жили.

Він розумів. Тривожна думка. Скориставшись Джаспером і Кувеєм, він звільнив гришницьку силу. Та, попри все, Матаяс не почувався заплямованим або якось позначеним нею. Він пригадав, що казала Ніна про будівництво Льодового Двору: це, мабуть, була робота Гриші, а не Джела. А що, як обидва ці твердження були правдою? Що, як Джел працював руками тих людей? Протиприродно. Він так призвичаївся до цього слова, до способу відкидати все, чого не розумів, перетворювати Ніну й таких, як вона, на когось меншого за людину. Що, як за доброчесністю, якою керувалися дрюскелле, ховалося щось не таке чисте та справедливе? Що, як це були навіть не страх чи гнів, а проста заздрість? Чого це вартувало — прагнути служити Джелові, аби тільки побачити його силу в талантах інших людей, аби зрозуміти, що сам ніколи не матимеш такого дару?

Дрюскелле присягалися на вірність Фієрді, але також і своєму богові. Якби їм дозволили побачити дива там, де раніше вони бачили мерзенність, що ще могло б змінитися? «Моє покликання — захищати тебе». Його обов’язок перед богом, його обов’язок перед Ніною. Можливо, вони були одним і тим самим. А що, як це Джелова рука змусила здійнятися води тієї ночі, коли зловісна буря зруйнувала корабель дрюскелле і поєднала Матаяса з Ніною?

Матаяс біг вулицями чужого міста до невідомої небезпеки, але вперше, відколи він зазирнув до Ніниних очей і побачив, як у них віддзеркалилася його власна людяність, війна всередині хлопця припинилася.

«Ми знайдемо спосіб змінити їхню думку, — казала вона. — Думку всіх». Він знайде Ніну. Вони переживуть цю ніч. Втечуть із цього вогкого міста-байстрюка, а потім... Ну а потім вони змінять світ.

20. Інеж

неж скрутилася, вириваючись із лещат, що пазурами вп’ялися їй у потилицю. Вона борсалася, аби припинити падіння. Ноги знайшли на даху силосу точку опори, і дівчина сіпнулася геть, відштовхнувшись від кришки люка. На п’ятках вона повернулася назад, уже з ножами, вихопленими з піхов, відчуваючи в руках їхню вагу.

Її свідомість не могла достеменно збагнути побачене. Перед Інеж на даху силосу стояла дівчина і сяяла, наче вирізьблена зі слонової кістки та бурштину фігурка. Її кремова туніка та штани були облямовані шкірою кольору слонової кістки й вишиті золотом. Її заплетене в товсту косу рудувате волосся прикрашало мерехтіння коштовностей. Дівчина була висока та струнка, можливо, на рік чи два старша за Інеж.

Перша думка Інеж була про солдатів Кхерґууд, яких Ніна та інші бачили в Західній Клепці, проте дівчина не скидалася на щуанку.

— Привіт, Маро, — сказала вона.

— Я тебе знаю?

— Я — Дуняша, Білий Клинок, учениця Мудреців Амрат Єну, найвидатніший найманий убивця нашої ери.

— Щось не пригадую.

— Я новенька в місті, — зізналася дівчина, — але мені казали, що ти — легенда на цих мерзенних вулицях. Визнаю, я думала, що ти... вища.

— Як справи? — запитала Інеж; це було традиційне керчинське привітання на початку будь-якого знайомства, хай навіть воно і здавалося сміховинним у повітрі на рівні двадцятого поверху.

Дуняша посміхнулася. Посмішка здавалася завченою, наче ті, які на очах у Інеж дарували клієнтам дівчата в позолоченій вітальні «Звіринця».

— Дурнувате вітання для дурнуватого міста. — Вона легковажно змахнула пальцями до обрію, одним жестом визнаючи і відкидаючи Кеттердам. — Доля занесла мене сюди.

— А заробітну платню тобі теж платить доля? — поцікавилася Інеж, змірюючи її поглядом. Вона не вірила, що ця дівчинка з бурштину та слонової кістки видряпалася на силос, аби просто познайомитися з нею. У бійці Дуняшин зріст дозволяв дівчині дістати руками далі, але він міг впливати на її рівновагу. Невже це Ван Ек її підіслав? А якщо так, чи підіслав він когось і до Ніни? Вона кинула вниз коротенький погляд, але не побачила нічого в густому затінку силосу. — На кого ти працюєш?

Ножі з’явилися в Дуняшиних руках, і їхні леза яскраво зблиснули.

— Наша робота — це смерть, — повідомила дівчина, — і вона священна.

Радісне світло засяяло в її очах — перша справжня іскорка життя, яку помітила в ній Інеж, а потім дівчина напала.

Її швидкість вразила Інеж. Дуняша рухалася, мов яскраве світло, наче вона сама була клинком, що прорізався крізь темряву, її ножі тандемом розсікали повітря — ліворуч, праворуч. Інеж дозволила своєму тілу відповісти і, покладаючись більше на інстинкт, ніж на щось інше, позадкувала від своєї противниці, уникаючи краю силосу. Вона вдала, що рухатиметься ліворуч, і прослизнула повз Дуняшу, наносячи перший власний удар.

Дівчина закрутилася і з легкістю ухилилася від її атаки, невагома, мов сонячний зайчик, що ковзає поверхнею озера. Інеж ніколи не бачила, щоб хтось так бився, наче рухається під музику, яку чує лише він сам.

— Ти налякана, Маро? — Інеж відчула, як Дуняшин ніж порізав її рукав. Жало леза здалося вогнистим батогом. «Не надто глибоко», — заспокоїла себе Інеж. Якщо, звичайно, лезо не було отруєне. — Гадаю, так. Ти не можеш боятися смерті та водночас бути її справжнім посланцем.

Ця дівчина що, божевільна? Чи просто занадто балакуча? Інеж відскочила назад, виписуючи кола на даху силосу.

— Я народилася без страху, — вела далі Дуняша, щасливо гигочучи. — Мої батьки думали, що я втоплюся, адже я ще немовлям, регочучи, заповзла в море.

— Напевно, вони непокоїлися, що ти забазікаєш себе до смерті.

Її противниця кинулася вперед із новою силою, і Мара замислилася: невже дівчина лише гралася з нею, коли агресивно наскочила на неї вперше, дізнаючись про її сильні та слабкі боки, перш ніж оцінити свою перевагу? Вони обмінялися ударами, проте Дуняша була сповнена сил, а Інеж відчувала в тілі кожен біль, кожну рану та кожне випробування минулого місяця: ножова рана, яка мало не вбила її, прогулянка сміттєспалювачем і дні, які вона зв’язаною провела в полоні.

— Визнаю своє розчарування, — повідомила Дуняша, спритно стрибаючи дахом силосу. — Я сподівалася, що ти зможеш прийняти виклик. А кого я знайшла? Сулійську акробатку-тюхтійку, яка б’ється, як пересічний вуличний