Еміль Золя - Пастка

дядько Коломб, у своїй синій куфайці, блідий і спокійний, наповнив чотири склянки, ці добродії залпом їх спорожнили, щоб не дати випивці видихатися.

— А воно так добре робиться, як розтікається тілом, — мовив Вишкварок.

Халява, бевзь такий, до слова розповів кумедну історійку. У п’ятницю він так напився, що товариші жменею замазки приліпили йому до рота люльку. Інший уже б здох, а він випнув груди й запишався.

— Вам, панове, повторити? — спитав густим голосом дядько Коломб.

— Так, хлюпніть ще по одній, — мовив Лантьє. — Тепер моя черга частувати.

Мова зайшла про жінок. Вишкварок минулої неділі водив свою мегеру в Монруж, до тітки. Купо запитав про справи Заморської Пошти, прачки з Шайо, яку в закладі всі знали. Вони вже збиралися було випити, коли це Халява раптом голосно загукав до Ґуже та Лорійо, що саме простували вулицею. Ці двоє підійшли до дверей, але заходити не захотіли. У коваля не лежала душа до пиття, а блідий ланцюжник тремтів і стискав у кишені золоті ланцюжки, які саме відносив замовникові. Він кашляв, перепрошував, казав, що від однієї краплі горілки геть зляже.

— Оце так святенники! — буркнув Халява. — Либонь, цмулять десь потайки.

Тоді, встромивши носа до склянки, напосівся на дядька Коломба:

— Старий дурилюде, ти поміняв пляшки!.. Знаєш, краще не підсовуй мені свого сирвасеру!

Надворі вже розвиднилося, сонце скісними променями освітлювало «Пастку», її господар погасив газ. Купо тим часом перепрошував за свого зятя, який не міг пити, за що його, врешті-решт, гудити не треба. Він навіть похвалив Ґуже, адже не мати охоти до чарки — це справді чеснота. А коли похопився, що йому вже час іти на роботу, Лантьє з поважним виглядом добре вихованої людини вичитав йому мораль: перш ніж ушиватися, слід принаймні пригостити товаришів; не годиться кидати друзів, як легкодух, навіть якщо кличе обов’язок.

— Довго він ще товктиме нам про свою роботу?! — вигукнув Халява.

— Отже, ще по одній, за ваш рахунок? — запитав дядько Коломб у Купо.

Той заплатив за частування. А коли надійшла Вишкваркова черга, він нахилився до вуха господаря, який заперечливо похитав головою. Халява одразу все зрозумів і знову взявся батькувати клятого дядька Коломба. Чого цей жмикрут дозволяє собі так негідно поводитися з їхнім товаришем?! Навіть продавці солодцевої настоянки дають у борг! Це тільки по таких шинках людей ображають! Господар незворушно погойдувався, обіпершись товстими кулаками на край шинквасу, і ввічливо запропонував:

— Позичте гроші в добродія, так буде простіше.

— Господи Боже! Авжеж, я йому позичу, — загорлав Халява. — На, Вишкварку! Кинь йому, цьому запроданцеві, гроші прямо в пельку!

Потім, розпалившись, він перейшов до Купо, бо його дратувала торба, яка висіла на плечі у бляхаря:

— Що ти сидиш, наче мамка-годувальниця? Кинь своє дитятко, а то ще горбатим станеш.

Купо мить повагався, а потім спокійно, ніби після довгих роздумів наважившись на якесь рішення, поставив торбу додолу й сказав:

— Тепер уже все одно надто пізно. Піду до бурґундця, як підобідаю. Скажу, що на жінку бігавка напала... Слухайте, дядьку Коломбе, я залишу інструмент ось під цією лавкою, а ополудні заберу.

Лантьє схвалив цей задум, кивнувши головою. Працювати треба, тут нема чого й сумніватися; але коли вже ти зустрівся з друзями, ввічливість передовсім. Усіх чотирьох помалу збуджувало й змагало бажання побенкетувати. Руки їхні від хмелю вже обважніли, вони невпевнено перезиралися. Зрозумівши, що в них попереду п’ять безтурботних годин, чоловіки, охоплені нестримною радістю, почали ляскати одне одного по плечах, називати пестливими іменами. Особливо полегшало Купо, який, ніби аж помолодшавши, називав усіх «своїми давніми друзяками». Перехиливши ще по одній добрій чарчині, вони вирушили до «Сопухи-Блохи» — благенької корчомки з більярдом. Капелюшник спочатку трохи покрутив носом, бо заклад той був не надто солідний: літр сивухи там коштував один франк, десять су дві склянки, а тамтешні відвідувачі так загидили більярд, що до нього аж кулі приставали. Та щойно розпочали партію, до Лантьє, надзвичайно вправного з києм, повернулися його грація та добрий гумор; виконуючи кожен свій карамболь, він випинав груди й крутив стегнами.

Коли настала обідня пора, Купо сяйнула чудова думка. Він затупотів ногами і закричав:

— Треба сходити по Суху Горлянку. Я знаю, де він працює... Заберемо його й підемо до тітоньки Луї їсти ніжки у вершковому соусі.

Задум схвалили оплесками. Атож, Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, звісно, захоче попоїсти ніжок у вершковому соусі. От вони й пішли. На вулиці опустилася жовта імла, сіялась дрібна мжичка, але вони були надто підігріті зсередини, щоб відчувати дощові бризки. Купо повів їх на вулицю Маркаде, до болтового заводу. Оскільки до перерви лишалося ще добрих пів години, бляхар дав два су якомусь хлопчакові, щоб той пішов до Сухої Горлянки й сказав, що його жінці стало зле й вона просить його негайно прийти додому. За мить зі спокійним виглядом перевальцем вийшов коваль, носом відчуваючи пиятику.

— Ага! Це ви, п’яндиголови! — вигукнув він, помітивши товаришів, які сховалися за ворітьми. — Я так і думав... Гаразд, що їстимемо?

Обсмоктуючи дрібні кісточки ніжок у закладі тітоньки Луї, вони знову почали бештати роботодавців. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, розповідав, що кузня отримала термінове замовлення. Начальник з такої оказії ненадовго подобрішав; не страшно, як хто й запізниться; він не сердився й, певно, вважав себе неабияким щасливцем, коли люди взагалі поверталися. Боятися, що хазяїн насмілиться прогнати Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, було б нерозумно передусім тому, що такого майстра своєї справи, як він, удень з вогнем не знайдеш. Після ніжок взялися за омлет. Кожен випив по літру вина. А вино тітоньці Луї привозили з Оверні, було воно червоне, як кров, і густе, що хоч ножем ріж. Ставало веселіше, компанія розігрівалась.

— Чим він може мені допекти, цей бісів вилупок? — вигукнув Суха Горлянка за десертом. — Йому нещодавно стукнуло в голову повісити в нашій будці дзвін. Дзвін, немов для рабів... І що з того?! Хай собі дзвонить, скільки влізе! Бодай мене грім побив, якщо я сьогодні ще стану до ковадла! Ось уже п’ять днів товчуся коло нього, можна трохи й перепочити. А як він надумає мене відчитувати, пошлю його до бісової матері.

— Що ж, — мовив Купо з поважним виглядом, — мушу вас покинути, бо мені треба на роботу. Справді, я заприсягнувся жінці... Ви