Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лілька пожвавішала. Що остаточно повалило Мирона в страх. Він попрощався і пообіцяв зберегти в таємниці все, що наговорила йому Лілька. Ну, потім її загадкова смерть, поява Лаєвської з міліціонером і капшуком.
Мирон замовк і перевів дух.
Завчено промовив:
— Те, що розповідав учора, — підтверджую з нинішнім доповненням.
Я запитав, у чому ж його злочин, на його думку.
Файда з готовністю відповів:
— Крім бланку — не знаю.
— Але у в’язницю приготувалися? І сім’ю приготували?
— Бланк — це факт. Ви полюєте за Поліною. Ви і накрутите інше, що захочете.
— Нічого я не накручу, Мироне Шаєвичу. Вставайте. Будемо прощатися.
Мирон повільно підвівся. Розім’яв ноги.
Я подав йому руку.
Він потиснув.
Наостанок я дістав капшук, вийняв звідти гроші Довида.
Простягнув Мирону:
— Якщо зі мною щось трапиться, передайте Любі, скажіть, це Довидові. Для дітей.
Мирон кивнув.
Сіма зробила вигляд, що не помітила мого відходу.
Про Зуселя я не заїкнувся. Як не було його на світі. Якщо живий — нехай живе. Якщо ні, то що я можу? Мирон перший не почав — і мені ні до чого.
На Десні помився, переодягнувся в чисте. Починався дощик. Потім полилося страшенно. З громом і блискавкою.
Була субота. День, на який я призначив собі зустріч з Лаєвською.
По дорозі до Чернігова змок до кісток. Змінив три попутки — загрузли в багнюці. Думку про перевдягання відкинув.
З’явився до Поліни в чому був.
Лаєвська відчинила двері, посміхнулася, запросила пройти.
— Мокрий! А я грубку саме палю. Терпіти не можу вогкості. У мене дрова завжди наготовані. У сарайчику. Сідайте, чи краще стійте. Або я вам сухе дам. Ви мене не соромтеся.
Світло горіло ледь-ледь. Настільна лампа. Хоч і день — а похмуро.
— А що вас соромитися, Поліно Львівно. Кравчиня як лікарка — під одягом людину бачить.
Поліна хихикнула.
— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?
Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.
Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.
Кажу:
— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.
Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.
Перевдягався без сорому. Вона дивилася, як справді лікар. Начебто я не жива людина, а хвора, і вона шукає очима, де може бути розташоване особливо шкідливе для життя місце. Дійшла до пояса і відвернулася.
Я закутався в простирадло.
Переніс мокре до печі, посунув пару стільців, розвісив. Прилаштував чоботи, онучі.
Став біля печі.
Дим звідти йшов неприємний. Не дров’яний, інший.
Відкрив заслінку, подивився.
— Чим палите? Ганчірок накидали. Хвалилися, дрова добрі.
Поліна відповіла з-за моєї спини:
— Дрова зараз додам. Нехай на ганчірках розгориться. Матерія швидко горить, але їдко.
Поліна тримала біля грудей кілька суконь, розглядала їх. Потім швидко зім’яла, відсунула мене з дороги, стала шурувати, заштовхувати в глиб вогню купу.
— Ви грійтеся, обсихайте, Михайле Івановичу. Тут швидко згорить, і запах минеться, потім дров покладу. Я щоб не змішувати. Щоб окремо. Щоб точно знати, що згоріло.
З печі вилітали іскри, палахкотіло полум’я, Поліна обпікала руки, але уваги не звертала.
— Ну ось. Тепер дрова кину. В сарайчику у мене дрова. Я піду, а ви посидьте. Не стійте. Ви ж босий. На ноги вам у мене немає нічого. У Лільки ніжка велика була, у неї зріст. На вас, звичайно, будуть маленькі, але не свої ж вам давати. У мене ніжка невеличка. А у Лілічки велика. Як для жінки велика. Я зараз принесу вам Ліліччині, вона на ніжки свої взувала, коли приходила. А ви Лілечку вбили, Михайле Івановичу. Їй уже капці не потрібні. Не потрібні?
Я стояв нерухомо.
І Поліна стояла.
І рухалися у неї тільки нафарбовані губи.
Бурмотіла й бурмотіла. Слів не розібрати. Тому що слова не сходилися з глуздом. Я їх намагався поєднати, а вони з глуздом не поєднувалися. Аж ніяк. Хоч я їх у себе всередині мільйон разів повторював увесь час після 18 травня 1952 року.
Виходить, Лаєвська знала. Знала — і ганяла мене, як вовка. Туди-сюди. Я відчував, що вона знає остаточно і безповоротно. Але сподівався.
Лаєвська присіла на краєчок стільця з моїм кітелем. Із-за її спини видніли погони. Халат з драконами в сажі. Руки багряно-бурі, в попелі.
— За дровами треба. Я б сходив — у простирадлі незручно. Сходите?
Поліна пішла.
Повернулася з оберемком дров. Скинула їх із себе, як непотрібний тягар.
Знову присіла.
— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.
Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.
— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.
— Знаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.