Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

зупинив: «Треба поговорити. Щодо Лаєвської. Вважай, я в курсі. Мене вона проти моєї волі втягнула. Я так розумію, вона й тебе до себе прив’язала. Поговори зі мною. Ти теж зацікавлена». Ліля змінилася з вигляду. Крізь пудру навіть визирнуло бабське обличчя — те, що Мирон бачив і не забув. Буркнула: «Пішли».

Повела Мирона до Мар’їного гаю недалеко від фабрики. Сіли на повалене дерево. Літав тополиний пух. Мирон чхав. Не знав, із чого почати таким чином, щоб вивернути на потрібне русло.

Запитав: «Лілю, ти бачила, як загинули доньки Поліни?» А вона сказала: «Не ваше діло». — «Поліна мені сказала — ти сама зізналася. Неправда?» — «Правда». — «І що?» — «Та те. Не могла я не зізнатися. Я винна. От і зізналася. Вам добре. А я жити не можу. Поліна мене трохи оживила. Буду жити. Так усім можете й переказати». Мирон сказав, що нікому нічого переказувати й розносити не має наміру. Не для того він хоче відвертості. «Лілю, зрозумій, Лаєвська — гарна жінка. Але вона тебе може втягнути. Ти пожалієш її зараз, тому що винна перед нею. А вона тебе втягне. Я теж піддався». — Ось що сказав. — «Ви що, теж винні?» — Запитала Ліля байдуже, з несподіваною насмішкою. Мирон завагався, але відповів: «Теж». Ліля неприємно засміялася. Негарно. Пух набивався в рот, а вона реготала. Крізь регіт і сказала: «Ми всі, виходить, тут винні. А якщо так, то й не соромитися можна? Ви так думаєте? Мирон сказав, що так не думає, але все ж таки.

Лілька заспокоїлася. Зібралася щось сказати, але не почала. Наче затнулася і проковтнула першу, так і не сказану літеру. Нарешті, мовила: „Гаразд. Не хвилюйтеся. Нічого страшного Поліна не робить. Вона немовби переїжджа сваха. Це за законом не переслідується? Ні. Для фінінспектора — шиє вдома. Податок сплачує. Чого ви злякались? Не розумію“. Лілька намагалася посміхатися. Але не виходило. Мирон натиснув на хворе: „Ну, розповіла їй, що бачила, як її діти вмирали. А вона що?“ Ліля труснула головою так, що волосся зі шпильок з боків вислизнуло і прикрило обличчя. Крізь волосся вона і відповіла: „У мене граната з собою була. Я б нічого не змогла. А Поліна дорікнула: „Як не змогла? Могла у вікно кинути, щоб діти не мучилися“. Повела до себе. Я не піти не могла. Я перед нею як собака винна. Навік. Сто разів їй розповідала за ніч, як її діти горіли і як я гранату в кишені мацала. Вона мені сукні показала, що дівчаткам своїм шиє. Каже — обов’язково знайшла б, якби вони залишилися тоді живі. І ще раз змусила мене розповісти. Не вірила й не вірила. Поліна — божевільна. З вигляду здорова. Надто здорова. І мова у неї, і ходить, і з людьми заграє. А насправді — ні. Це я зараз розумію. Тоді не втямила. Сама перебувала близько до такого ж“. — „А тепер?“ — „Тепер — ні. Тепер розповідаю Поліні — а серце спокійне“. — „Досі розповідаєш?“ — „Вона просить. Як я можу відмовити?“

Мирон підступив до головного, сказав: „Вона мені колись наплела, що мала план об’їздити всі дитячі будинки — дівчаток своїх знайти. Скасувала план?“ — „Чому? Їздить. І їздить, і їздить“. — „Що вона шукає, їх же немає“. — „Ну, немає. А вона їздить. Випитує, може, були такі і такі за описом. Може, їх хтось уже удочерив. Усіх разом або окремо. І капшук із собою возить. Там золоті коронки і каблучки. Якщо раптом виявиться, що їх уже прилаштували — обміняти на золото“.

У Мирона побігли мурашки по спині: „Які коронки, яке золото?“ — „Я дала. В одному селі ми поліцая розстріляли, відомий поліцай особисто євреїв у землю живими закопував, а перед тим знімав з них цінне, що було. І коронки дер. Він начебто роз’їзний був. І в Києві відзначився, і в Ромнах, і в Сумах. Він з німцями на захід і рухався. Ми його в селі під Хмільником взяли. Він нам цей капшук пхав. Просив не стріляти. Нас послали з одним моїм товаришем. Я вже не у Цегельника була, а в загоні Медведєва. Ми поліцая ліквідували. На зворотному шляху товариша вбили. Мене жодна куля не зачепила, паскудство. Жива залишилася. — Лілька сказала зі злістю. Не на кулі, а на себе, що не зачепили. — Капшук у мене залишився. Я подумала — зараз упіймають, золото поліцайське при мені, а він цим капшуком хвалився перед усіма. Та не потрібен мені цей капшук. А кинути — не можу. Це доказ, що поліцая ми ліквідували. Завдання виконали. Золото на Велику землю відправлять, там знайдуть застосування — на озброєння нам же ж. Петляла, петляла. Мороз страшенний. Думала, добре б замерзнути. І не боляче. Лягла і чекаю, коли прийде моє звільнення. Думала: „Діти горіли, їм жарко було, а мені нехай буде холодно до смерті“. І кажу до себе — молитвою: „Забери мене, будь ласка, люба моя смерте. Я на все згодна. І на пекло згодна. Тільки забери звідси, із цієї землі проклятущої“. І вже впала кудись униз, чи вгору, не зрозуміла. Провалилася нагору. Так. Нагору. Точно. Прокинулася в сільській хаті. Баба мене розтирає самогонкою, потім гусячим жиром. Довго хворіла. Мене, напевно, списали. Як безвісти зниклу. Стара, звичайно, капшук при мені виявила. І мені ж його вручила, коли я прочумалася. Кажу: „Залиште собі. На господарство“. Відмовилася. Це, каже, не моє, чужого мені не треба. Я їй обручку звідти хотіла залишити. Залишила. На підвіконня поклала, щоб вона після мого відходу побачила. Капшук закопала в городі. Але треба шукати партизанів. Тут фронт наблизився впритул до місцевості, де я блукала. Мене виявили наші армійські розвідники. Довоювала в регулярній. Після перемоги куди йти? Де тільки не тинялася. На початку сорок шостого доїхала до Чернігова. Ніби хтось мене гнав сюди. Зустріла Поліну. Розповіла їй і про капшук. Поїхали ми з нею. Стара у тій хаті не мешкає. Закинуте все. Села немає. Спалено. А капшук я відкопала. Ось, Мирончику дорогий мій, і згодиться проклятий капшук“.

На що Мирон сказав: „Лілько, хоч ти з глузду не з’їжджай. На що згодиться? Немає дітей, немає! Комедію не ламай! Не перед Поліною. Приходь до тями негайно, а то зовсім погано буде“. А Лілька посміхнулася: „Немає дітей. То Поліна їх і не шукає. Вона шукає схожих. Щоб