Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

— Ну то що, товаришу слідчий, зігрілися?

— Ні. Підкладіть дров, будь ласка.

Поліна підклала. Вогонь там ще був, але слабкий. Вона не ворушила, щоб розгоралося. Саме зайнялося. Дивилася і дивилася.

— Сідайте, Поліно Львівно. Давайте відомості зводити разом. Заради останнього разу.

— А що зводити? Лільку я в такому вигляді знайшла біля смітника, згадати гидко. Взяла до себе в хату. Ви про дівчаток моїх знаєте? Мали знати вже за моїми розрахунками. Напитали по крапельці. Точно?

Я кивнув.

— І у Гилі Мельника були?

— Був.

— Ну, от. Лілька мені так і доповіла: тільки Гиля знає повністю. Розповіла мені, значить, Лілька, я її у себе залишила жити. Привела до тями. Закликала брати приклад з мене. Без прикладу не можна. Я їй казала: ось у мене троє дітей убили, не рахуючи чоловіка, я зла мушу бути, з глузду з’їхати. А я тримаюся. І ти, Лілько, тримайся. Змушувала її сукню вдягати, волосся в зачіску збирати, а не хвойдою ходити. Ну, чимось мені треба було її тримати. Я їй пояснювала: ти повинна мені допомагати в житті, я без тебе пропаду, ти остання, хто моїх живих дітей бачив. Ти мені замість них. Одна за трьох. Звичайно, збільшувала її роль, щоб підтримати. Потім за свої гроші їй халупку купила. За копійки. Але поступово ми з нею трошки довели до пуття, перебудували, не текло згори — і добре. А далі Лілька прочумалася. Я порадила казати, що хатка їй дісталася від бабусі, яку вона доглядала. Люди всякі бувають, питання б почали ставити: „Чого це Лаєвська на свої гроші Горобчик хату купує?“ А для мене гроші — сміття. Мені за одну сукню платили, як у вас, Михайле Івановичу, оклад за місяць. Жінка сидітиме без хліба — але сукню зробить. Дуже мені треба було, щоб Лілька у мене була під боком. У свою відпустку вона завжди зі мною їздила по дитячих будинках. Дітей з нею дивилися. Вона каже — ось та схожа на Мілочку. А я дивлюся — ні, не схожа зовсім. На Раю, старшу мою, якось знайшли дівчинку дуже схожу. Поговорили з нею навіть. Лілька аж за руку мене щипає — схожа, вилита. А я з голосу чую — ні. Наступного дня приїхали знову — на свіжу голову подивилися. І Лілька погодилася — не схожа. На середню мою Сонечку взагалі жодної не трапилося хоч на крапельку схожої. Ви уявляєте, Михайле Івановичу. За стільки років. Лілька 14-го року. У 47-му, коли ви з нею зустрілися, їй виповнилося 33. Цілком могла народити. Я їй сказала — я ж розуміла, хоч і робила вигляд: не знайду собі дівчаток, щоб як мої. Я їй кажу — народи, Лілько. Нехай наполовину від кого захочеш, а наполовину твоє. А на тобі мої дівчатка відображаються. Виростимо цю дитину. Добре б теж дівчинку. Але якщо й хлопчик — нічого. До того ж у близнюків часто близнючки й народжуються. Я сподівалася. Лілька вибрала вас. Ви, Михайле Івановичу, мало того, що самі із себе гарний чоловік, то ще й на мого Зиновія схожі. У вас, українців, іноді трапляються такі обличчя, що викапаний єврей. Не ображайтеся. Я подивилася на вас якось, мені Лілька підказала, коли чекає вас до себе. Подивилася і вирішила остаточно. Те що треба. Лілька по-жіночому радилася зі мною з усіх питань. Тож ви майте на увазі, що я з вами третьою поруч була. Для контролю. Але — не виходило у неї, не виходило. А ви прикипіли до неї. Ось вашого пригріву Лілька й не витримала. Поскаржилася: „Дивиться Цупкий, ніби хоче вбити. Я йому поперек усього його життя. Він приміряється, як краще мене позбутися“. Безповоротно ви її, Михайле Івановичу, скалічили своїм ставленням.

— Я скалічив? А ви не скалічили? Прив’язали дівку невідомо чим до себе. Тримали на ланцюгу, можна сказати. З розуму її зводили. А Ліля сама не розуміла, що робить, що я теж жива людина — не розуміла? Робите з Лільки матір Божу. Мойсеєнко у неї навіщо крутився? Уся вулиця знала — коханець. Тільки я й не знав.

Лаєвська зареготала як раніше:

— Мойсеєнко! Він же артист. Причепився до неї на вулиці, вірші читав, провів до хвіртки. Потім приходив, під вікнами пісні горланив. Лілька, щоб себе відволікти, пустила його. Нагодувала, похмелитися дала. Між іншим, розсудила заради вас: нехай для відводу очей Роман ходить відкрито. Щоб людям розмови дати відповідні. На випадок її від вас вагітності. Готовий татко буде. Рома! Рома міг три години поему читати. Іншого йому на думку не спадало. Одного разу напився і „Василя Тьоркіна“ почав репетирувати. Пам’ять він не пропив. Напам’ять ушкварив. До якогось рядка дійшов, Лілька як ужалена підскочила. Кричить: „Повтори!“ Він навідріз відмовляється. На шкоду. Я, каже, цю главу про хвилинну душевну слабкість бійця читати перед людьми не буду. І тобі не маю наміру повторювати». Вона його — лясь по пиці. Він її. Вона: «Читай!» Він: «Не буду!» Якби я в ту хвилину не прийшла — наробили б лиха. Лілька в синцях залишилася. Він теж. Думаю, прибив би її. Або вона його. Їй іноді треба було спустити пару. Вона кипіла всередині. Я питаю: «Що там такого, щоб за слова, нехай і в риму, за патли одне одного тягати?» Лілька мені каже: «Він зі сцени не хотів читати, там про смерть бійця, причому бійцеві треба тільки дати згоду, і все, і йому спокій настане. А Ромка оголосив бойкот. „У книжці,— каже, нехай написано як написано, я поважаю, що людина особисто склала, а зі сцени читати такого не буду. Якщо на смертний спокій лише особисту згоду треба, то, виходить, багато погодяться. А погоджуватися не можна. Це проти присяги“. Дурень Ромка. Розумівся б хоч на смерті. Тим паче на війні». І так Лілька розійшлася, наче сказилася… Вибухова, звичайно, була. Моментами, а вибухова. Чесно кажучи — скажена баба. А ви кажете — Мойсеєнко! Для вас Мойсеєнко золотим виявився. Ви на нього скинули справу — і кінець. Якби він не повісився, я б, звичайно, вивела вас на чисту воду. Для справедливості. Але він же сам? А, Михайле Івановичу, скажіть чесно — сам?

— Сам.

— Добре.

Помовчали.

Лаєвська ще вийшла за дровами. Я скинув