Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

не йде. І навіть досі я моїй дівчинці подумки присвячую цілі поеми. Ось наприклад, коротенько…

Й різко відсунувши назад праву ногу, колишній вчитель заходився декламувати виразно, з напівтваринним підвиванням:

Ти пам’ятаєш, як темної ночі

Тобі на черево я сім’ям надрóчив?

    Палали при цьому дівочії очі,

    Вмовляючи: «Арні, звози мене в Сочі!»

Грузини тебе неодмінно захочуть,

Циганка кохання тобі напророчить.

    А я, вже не маючи жодної мóчі,

    Губами повисмокчу соки дівочі…

Це станеться темної-темної ночі:

Мій прутень кицюню твою залоскоче!..

Арнольд глибоко вдихнув, різко видихнув і спитав:

– Ну, то як тобі моя творчість, Густавівно? Геніально, еге ж?

Паралізована знов надривно мугикнула.

– Так, згоден з тобою, – кивнув він. – Ти ж знаєш, я вже назбирав поезій на дві товстелезні збірки, не менше! От щойно ти подохнеш, як я піду до нашої дніпропетровської Спілки письменників і попрошу ці всі поезії надрукувати. Знаєш, як я ці книжки назву? Анумо спробуй вгадати.

Однак скільки не очікував Арнольд, а Генріетта Густавівна завмерла й не те що не ворушилася – навіть майже припинила дихати.

– Шкода, що не здогадалася, – зітхнув нарешті невизнаний поет. – Ну що ж, я розумію причину твого тугодумства, а тому не серджусь на тебе. Отож знай, що назву я збірку дуже оригінально: «Кексування». Оскільки ж томів там буде два, то у кожного буде свій підзаголовок. У першого: «Я кексую Таткатутку». У другого: «Таткатутка кексує мене». Класно, еге ж?! А псевдонім який я собі придумав – знаєш?! На їдіш побажання «мир вам!» звучатиме, як варіант – «шлюм цу ір», отож я вирішив взяти собі псевдонім «Шелом Соєр». Майже «Шолом-Алейхем», яке означає те саме побажання «мир вам»… Правда, класно?! Та з таким псевдонімом я запросто переплюну цього самого Шолом-Алейхема!.. От просто тьху – і переплюну!..

Мати втупилася у нього закам’яніло-нерухомим поглядом. Намагаючись вловити в глибині її очей хоч якусь приємну для себе думку, Арнольд очікував, очікував… і раптом проскреготав:

– Невже ти на їхньому боці, мамо?! Невже?.. Не може того бути! Я ж твій син, єдиний синок твій улюблений, заради якого!..

Раптом він кинувся до паралізованої, наблизився упритул до її обличчя і заскреготав хрипким загрозливим шепітком, від напруги плюючись слиною:

– Не вірю! Не вірю, мамеле моя, що ти перейшла на їхній бік!.. Я ж твій єдиний син… загалом єдина дитина!.. Ти ж мені розповідала колись, що татуся мого Артура не просто не любила, а навіть більше – терпіти не могла!.. І що ноги перед ним розсунула тільки тому, щоб він тобі наклепав дитину, яку можна було б записати на його прізвище і з правильною, а не єврейською національністю в паспорті! Ти на все це пішла заради любого свого Арнольдика, мамо моя рідна. Батько про всі твої фойле штик якщо й не знав, то принаймні здогадувався, тому й кинув нас, коли я був ще маленьким. Але ж ти свого домоглася, Густавівно, чи не так?..

Паралізована раптом втягнула повітря через ніздрі різко й глибоко, ніби задихаючись. Арнольд негайно розсміявся і зашепотів знов:

– І все ж таки, до чого цікаво виходить… Ти тільки прикинь, Густавівно, до чого цікаво виходить?! Ти з моїм татом Артуром, який дременув від тебе світ за очі, таки спромоглася наштопати синочка з правильним прізвищем і правильною національністю в радянському паспорті. Більш того – ти зробила все можливе, щоб синочок твій закінчив хоч би педінститут і став шкільним вчителем математики. Я знаю, до чого нелегко все це тобі далося, Генріетто Густавівно Баум!.. Знаю.

Але ж тепер?! Як бути з тим, що стало тепер?.. Твій син – Лопушанський Арнольд Артурович, у паспорті якого нема жодного натяку на неправильну національність його матері. Тим не менш він обирає собі для першого ж літературного видання псевдонім «Шелом Соєр» і з цим псевдонімом збирається заткнути за пояс самого Шолом-Алейхема!.. І я його таки заткну за пояс – можеш не сумніватися! Бо я ж мушу не працювати, а з тобою повсякчасно вдома сидіти і тобі весь час сраку від гівна відмивати… А так сидітиму вдома й не тільки тебе доглядатиму, а ще й вірші писатиму! Знаєш, як ми на гонорари від моєї суперської поезії заживемо, га?..

А втім, стривай, Густавівно, стривай!..

Сплеснувши руками, Арнольд раптом почав озиратися навсібіч, явно щось шукаючи. Як раптом з радісним вигуком підібрав загадковий мішечок, що його попервах продемонстрував матері, а потім ненароком, між мудруваннями та декламуванням віршів з претензією на геніальність, вронив на підлогу, після чого продовжив уже гучніше:

– Отож, Густавівно, мішечок цей… Я так і не сказав тобі, що ж у ньому міститься, а ти так і не вгадала. Не вгадала, правда ж?.. А між тим, в мішечку цьому – мак! Мені мак цей видали в нашій міській єврейській общині, щоб я напік нам гументашів на Пурім, який святкуватимемо вже зовсім невдовзі[82]. Але я не напечу, ні… Я піду на базар і продам комусь цей мак, а на виручені гроші куплю нам чогось попоїсти. Це буде краще, ніж гументаші, на які все одно потрібне борошно, якого нема!..

Але ж мені в общині мак видали – га, як це тобі?! Й загалом пообіцяли тебе на облік поставити, як паралізовану, щоб нам якогось хавчику час від часу підкидати. Ти пам’ятаєш, Густавівно, як ще напередодні цього року я з голодухи хотів тебе повісити, а потім і самому повіситися?! Най би ця обдовбана Українська держава сказилася від сорому за те, що заморила голодом нас – вигнаного зі школи чудового вчителя-математика і його паралізовану мамеле… Але все ж таки втримався й не повісив тебе. І сам не повісився також. І вени нам обом не вскрив, щоб ми повитікали кров’ю на цю ганебну землю!.. Зате тепер про нас община дбає, нам продуктами допомагає. А коли вони синагогу «Золота Роза»[83] відремонтують, обіцяють розгорнути допомогу нужденним на повен зріст. Отож прикинь, Густавівно, яким би цедрейтером я був, якби тебе повісив і сам би поруч повісився!..

Деякий час Арнольд самозадоволено реготав, насолоджуючись власною кмітливістю, але потім знов посумнішав:

– Одне лише погано: мою дівчинку, мою Таткатуточку вони усім скопом так проти мене налаштували, що вона все не відтане ніяк! Особливо цей її дідусь постарався… Ну цей вантажник з гастроному на проспекті Карла Маркса, здоровезний такий дядько, пам’ятаєш?.. Але хрін із ним, чорти б його скоріш до себе забрали!.. Головне, що він став головним,