Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

хто Таткатутку проти мене налаштовував і налаштовує. До того її налаштували, що під час нашої останньої зустрічі вона мене «недомірком обгризеним» обізвала. Кого обзивати так почала – кого, га?! Адже коли ми кохалися у цій самій квартирі… коли я її самозабутньо шпилив до сьомого поту, вона інших пісеньок співала: тоді я був у неї Богатирем Невтомним! А тепер вона каже, що я все це сам собі понавигадував!.. Нафантазував, бачте. Ну, нічого!..

Арнольд аж просяяв весь від передчуття майбутнього щастя й завершив:

– Нічого, Густавівно, нічого! Тепер тобі єврейська община хавчиком допомагає – тепер протягнемо!.. А там я випущу поетичний двотомник «Кексування», а з двотомником мене залюбки до Спілки письменників приймуть. От тоді син твій стане знаковим поетом епохи Шеломом Соєром, на виступи якого збиратимуться стадіони. Можливо, моїм ім’ям навіть нашу вулицю назвуть – оцю саму, де ми з тобою зараз живемо… А тоді моя Таткатуточка згадає, хто з неї свою любу музу зробив! Тоді вона вибачиться за «недомірка обгризеного». Ще й як вибачиться!.. На колінах вибачиться, паскуда така, в усіх позах вибачиться, в яких я лише захочу!

Й Арнольд щасливо заіржав, немовби дикий огир.

Мінвуглепром України, вул. Богдана Хмельницького, № 4, Київ, ніч з 1-го на 2 квітня 1999 року

Все сталося, як у знаменитому дитячому віршику Корнія Чуковського: у нього задзвонив телефон. Оскільки стрілки його наручного годинника показували вже 22:20, то варіантів було небагато. Власне, лише два, з вірогідністю 95 %: або телефонував хтось із журналюг-трудоголіків, або мама. Теоретично на кожен з варіантів припадало по 47,5 %.

Втім, з усіх «трудоголіків пера і диктофона» після десятої вечора на робочому місці могла лишатися хіба що Ланка Чекмарьова, відповідальна в «господарстві» Михайла Коломійця[84] за вугільну промисловість, на даний момент охоплену потужним страйком. Не дивно, що з «Українських новин» Спартакові телефонували хвилин десять тому… Отже, зараз Чекмарьова, найшвидше, додруковує повідомлення, яке поставить у стрічку на 22:30. Вона кмітлива, сказане вловлює з першого разу. Така навряд чи стане передзвонювати по кілька разів і щось перепитувати. А тому…

– Слухаю, – мовив він рівним тоном, хоча і був майже впевнений, що зателефонувала мама Гатя.

– Синку, то коли тебе додому чекати? – пролунало з навушника слухавки стурбоване запитання мами Гаті.

– Мамо, ти про що?! – ледь стримуючись, запитав Спартак. – Я ж тобі сто… ні – навіть двісті разів пояснював, щоб ви з татом на мене сьогодні не чекали, бо у нас тут надзвичайна ситуація.

– Але ж я думала, що ти просто пожартував…

– З чого б це?!

– А з того, що сьогодні – День дурня. В тому сенсі, що Перше квітня… У тебе вся спина біла і все таке інше.

– Ну так, ну так… Світ перевернувся, а Геббельс оженився на єврейці.

– При чому тут Геббельс?! Нащо його проти ночі згадувати?! Та тьху на нього, на фашистюгу цього, скільки він нещастя заподіяв!..

– Ой, мамо, ти облиш! Облиш, будь ласка. Це я всього лише процитував Штірліца із «Сімнадцяти миттєвостей весни».

– Хіба?..

– Можеш не сумніватися.

– Ну, то дивись мені! Бо такий веселий день псувати не годиться.

Веселий день Перше квітня, так, авжеж!..

Спартак з легким смутком згадав усі позитивні моменти, пов’язані з цим святом. Зокрема, поїздку на одеську Гуморину ще в студентські роки, потім його візити на «Одеський Абирвалг», зустрічі з Аркадієм Юліановичем Верніковим, їхні посиденьки в «Гамбрінусі» на Дерибасівській, келихи розпивленої води та смачнючу рибку… А ще – розвеселу «тітку-одеситку», родичку його друга Валерки…

Мабуть, таки не слід було згадувати кіно про Штірліца – бо тільки матусю налякав. Усе ж таки вже майже ніч надворі, отож вона й не зрозуміла його гумору.

– Спарику, то тебе все ж таки чекати з вечерею?.. – пролунало зі слухавки.

– Якщо я перед цим незрозуміло висловився, то спеціально для тебе можу повторити: не чекати!.. не чекати!! НЕ ЧЕКАТИ!

– А чого ти так кричиш, синочку?..

– Бо ти з першого разу не розумієш. Я ж тобі по-людськи пояснив: у нас тут надзвичайна ситуація – шахтарі страйкують. Все треба залагодити.

– А ти тут до чого, синочку?

– А я – прес-секретар Мінвуглепрому, заступник начальника інформаційно-аналітичного управління. Отож особисто міністр і попросив особисто мене, щоб особисто я допоміг по-людськи відредагувати фінальну угоду між дирекцією холдингу «Краснодонвугілля» і страйкарями.

– Синочку, та я тебе зараз навчу, як це робиться, – миттєво пожвавилася мама Гатя. – Це треба взяти будь-яку попередню угоду…

– Мамо-о-о!.. – скрушно зітхнув Спартак.

– Не переривай матір, коли вона з тобою розмовляє!.. Отож береться будь-яка попередня угода за будь-який попередній рік – це називається «коза». В ту угоду підставляються ті дані, що потрібні на сьогодні, все редагується – і готово! І ти можеш прийти додому вечеряти.

– Мамо-о-о!..

– Та й загалом, це не твої обов’язки. От скажи їм, хай самі це роблять, а ти йди додому. Мабуть, є там кому угоди писати. Чи ти вважаєш, що твоя мама дурна і темна, що вона в житті нічого не тямить?! То ти про мене поганої думки, синку! А я тобі вечерю, між іншим, в шерстяний плед закутала, щоб вона теплою була, коли ти прийдеш…

– Мамо! – знов не стримавшись, гримнув Спартак. І коли мама Гатя розгублено замовкла, мовив: – По-перше, це мої виробничі відносини, і ти в них не суйся, будь ласка.

– Мама тобі поганого не порадить…

– Мамо-о-о!.. По-друге, не забувай, що я не просто прес-секретар. Я ж письменник все ж таки! В цьому вже всі, здається, переконалися…

– Ой, Спарику, до чого ж прекрасну книжечку ти написав! – негайно підхопила улюблену тему мама Гатя. – І треба ж такому статися, щоб ти дослівно мою розповідь про Куренівську трагедію в книжечку свою вставив, хоч я тобі все це ще малому розповідала… Я читаю, перечитую і аж плачу!.. І всі, хто читає – всі плачуть!.. Ой, до чого ж ти талановитий… А стиль письма у тебе – як у Паустовського. Принаймні не гірший.

– Ті, хто запросив мене прес-секретарем до Мінвуглепрому – вони читали також. А ще буквально вчора… Я тобі просто казати не хотів.

– Про що, синочку?!

– Мені телефонували з продюсерської агенції «Зелений Пес», просили зайти до них наприкінці наступного тижня.

– А що то за продюсерська агенція така?..

– Пам’ятаєш мій роман «Двоє в чужому домі»?

– Це який саме?.. Нагадай, будь ласка.

– Про вампірів і про крадіїв. Пародія на типове американське кіно.

– Ой, синочку, та ну їх, вампірів тих! Я їх боюся… Та й кіно