Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Ну гаразд, це неважливо, зрештою. А важливо те, що продюсерська агенція «Зелений Пес» влаштувала перший Всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай». Отож на цей конкурс я свій вампірський роман про крадіїв і відправив.

Мама Гатя второпала не одразу, але після паузи зі слухавки пролунало:

– О-о-ой, Спа-а-арику… То ти на тому конкурсі переміг, чи що?!

– Переміг чи ні – ще не знаю. Але до фіналу мій рукопис таки дійшов. Отож брати Капранови мене й попросили зайти до «Зеленого Пса» на наступному тижні. Це зовсім поруч з нашим домом – на Нижньому Валу…

– О-о-ой, Спа-а-арику… Дай-то Боже, щоб мій синочок!..

– Принаймні схоже, що не тільки ти, але тепер вже й організатори конкурсу «Золотий Бабай» теж переконалися, що я маю власний стиль письма. А ще ж напрацював редакторські навички в газеті «Селянин»… Отож зовсім недарма міністр наш Борис Борисович попросив, аби я не просто поредагував стару якусь угоду – а щоб за моєю участю її написали наново, «з нуля». Бо все, написане раніше, не витримує жодної критики. У попередніх угодах все сформульоване косо-криво, неоднозначно, із смисловими помилками. Написане, як курка лапою, коротше…

– Ох, Спарику!..

– Мамо, особисті прохання міністра треба поважати. Й нарешті, по-третє: є трудоголіки й серед журналістів, отож вони чекають повідомлень для нічних новинних стрічок, як там ситуація зі страйком складається. А хто ж оперативно їм повідомлення розкидає, як не наша прес-служба?!

– Ох, Спарику, Спарику, не бережеш ти себе, – зітхнула мама Гатя. – Коли в Інституті Патона працював – ти на роботі сидів, щоб книжки свої друкувати потроху.

– Не книжки, а рукописи, – уточнив він.

– Не перебивай!.. Коли в газету свою пішов – теж весь час то в редакції стирчав, то по відрядженнях мотався. Тепер, коли тебе прес-секретарем вугільного міністра «засватали», знов затримуєшся на роботі… Коди ж ти зрозумієш нарешті, що робота має бути з дев’ятої ранку до шостої вечора?! А все інше нікого й нічого не стосується?

– Мамо, ми таки прийдемо до перемоги капіталістичної праці, хоча дідусь Маркс із дідусем Леніним нас цього й не навчали, що було дуже недалекоглядно з їхнього боку, – пожартував Спартак.

Однак в цей момент двері кабінету відчинилися, й увійшли одразу двоє співробітників прес-служби: спеціалістка першої категорії Льоля Остряниця притягнула п’ять штук перепічок, куплених в кіоску на іншому боці вулиці Богдана Хмельницького, а головний спеціаліст Гога Панкратьєв приніс із приймальної міністра чергову чернетку, з якою треба було працювати. Отож вказавши Льолі на електрочайник і немовби натиснувши пальцем на невидиму кнопку, Спартак мовив у слухавку:

– Так, все, закругляємося, бо до мене люди прийшли.

– То на тебе не чекати?.. – мама все ще сподівалася.

– Можливо, заїду додому вранці, щоб сорочку поміняти, тоді ж поснідаю.

– А вечеряти?..

– Тут Льоля перепічок принесла, зараз каву зробимо, ото й буде вечеря. А ти там дивись, не тримай нічого загорнутим у пледі. Дарма це.

– А раптом?..

– Мамо, все! Не займай телефонну лінію.

Принюхуючись до складених біля чайника ароматних перепічок, він поклав слухавку. Однак телефон негайно задзвонив знов: от тільки тепер це вже була не мама, а Ланка Чекмарьова з «Українських новин». Проглядаючи по діагоналі принесену Гогою чернетку, Спартак повідомив коротко:

– До фінальної стадії ще далеко. Не для публікації повідомляю: якщо всі пункти і вдасться узгодити – то десь вже під ранок. Тому всі сторони конфлікту зараз перебувають в очікуванні та у сподіваннях. А що там із попередньою інформацією чутно?..

– Попередня інформація стоїть у стрічці новин на двадцять два – тридцять, – заспокоїла журналістка.

– Ну, от і добре. Все, на сьогодні бай-бай.

Спартак поклав слухавку й подумав: «До чого ж добрі стосунки з Чекмарьовою налагодилися! А починали ж як!..»

А почали вони торік із скандалу. Себто попередній прес-секретар міністерства тримав зацікавлені мас-медіа «на голодній пайці»: від нього загалом ніхто ніякої інформації не бачив. Ніколи!.. Отож коли цю посаду обійняв Спартак, то «Українські новини» буквально в перші дні повелися традиційно – накидали у новинну стрічку відсебеньок, знятих «зі стелі». Тоді Спартак зателефонував туди й на підвищених тонах запитав, чому «УН» не звертаються до прес-служби Мінвуглепрому, а ліплять хтозна-яку муйню?! Вислухав у відповідь все, що думали про його попередника…

Однак слідом за тим до нього в гості примчала Ланка Чекмарьова. І не просто так, а з маленьким «Київським» тортиком, який був негайно з’їдений за її участю всіма співробітниками прес-служби. Отак вони й потоваришували. Тим паче пару разів на тиждень Спартак з Ланою їхали по домівках передостаннім або навіть останнім поїздом метро: або о 23:40 – або о 0:05… Отакими трудоголіками були обидва.

Втім сьогодні вибратися додому не світить…

– Агов, ти! Як там тебе – Спартак?..

У напіввідчинені двері кабінету просунулася чиясь незнайома голова із заспаним пом’ятим обличчям та скуйовдженим волоссям.

– Вам чого треба? Знов зі своєю справою?..

– Знов, – кивнула голова.

– Перепрошую, однак зараз не маю часу. Від слова «абсолютно».

– Але вже майже північ!..

– По-перше, до півночі ще години півтори. По-друге… ви ж самі бачите, що у нас коїться! Самі ж нас і пікетуєте.

– Та просто не віриться, що прес-секретар міністерства працює так пізно… Я думав, ви тут, у столиці, геть усі байдикуєте, а насправді бачу…

– Побачили, отож… А тепер хоч розумієте, наскільки мені ніколи з вами розмовляти?! Бо якщо зараз зайнятися вашою справою, тоді…

– Тоді хоч би кип’яточком розжитися, – голова з надією кивнула на увімкнений Льолею електрочайник, який уже доволі голосно «співав», готуючись закипіти.

То був котрийсь із страйкарів, які вже другий тиждень поспіль «квартирували» в коридорах Мінвуглепрому на підстилках з цупкого пакувального картону та на тоненьких ковдрах, розкладених просто на підлозі. Начальниця інформаційно-аналітичного управління Муза Адріанівна постійно дорікала Спартакові, що він, бачте, «далекий від народу», оскільки принципово розмовляє з рядовими вуглекопами українською мовою, а на своєму робочому столі показово виставив синьо-жовтий прапорець – отож прес-секретар так само показово ділився з шахтарями-страйкарями окропом. Звісно, якщо ті просили… Якби ж він ще курив – то і цигарками б ділився. А так – тільки окропом!.. І «нарід» це чудово знав.

– Дам кип’яточку, не переживайте, – підтвердив Спартак, – от тільки своїх людей з прес-служби кавою напою, а тоді вже й вам наллю.

– Ну, правильно, правильно. Про своїх подбати – це святе!

Скуйовджена голова задоволено мугикнула і зникла.

Доки Льоля заварила каву, прес-секретар вже тричі перечитав принесену чернетку і ледь-ледь зрозумів сенс накарябаного.