Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Звісно, матеріал для «Бізнес-практики» я напишу. Це само собою, як і було домовлено. Навіть не обговорюється… Але ж у «Бізнес-практиці» я поза штатом, у нас із ними суто гонорарні відносини! То що, нести пивасик їм?! Чи приперти його Ричарду Бернардовичу?! Але ж Гжесюк ніяким боком не журналіст, а пиво є результатом прес-туру!.. Отож, хлопці, ій-богу, ми цю пляшку краще зараз на трьох оприходуємо.

– Дай я тебе обійму!.. – Буйтур Всеволод насилу відірвався від стільця, незграбно упіймав Спартака за шию, чмокнув у щоку, потім звернувся до Ремки: – А знаєш, до чого вправно він вихопив останній прес-реліз буквально з-під носу у самого Гонгадзе?! О-о-о, цей хлопець далеко піде… Далек-ко-о-о… Дал-леч-чень-ко-о-о!.. Й не тільки в жур-р-рналіс-с-тиц-ці, але і в літера… в літерат-тур-рі так-кож-ж!..

– Ого-го, як розвезло тебе, – трусонув головою телевізійник. – Навіть не знаю, наливати тобі «Гусарського» чи, може, не варто?..

– А як же не налити? Налити неодмінно, – вступився за нього Спартак. – Ми ж троє хропунів, тому як домовлялися: напиваємося «йоржиком» та спимо, хто б із нас як не хропів! А «полірнутися» чистим пивасиком після «йоржика з перцем» – діло святе. Отож давай, не сачкуй!..

Сказано – зроблено.

Налили й «полірнулися».

Тоді пробелькотавши: «Все, я готовий!..» – Буйтур Всеволод поплентався до свого ліжка, впав на нього й негайно захропів, навіть не роздягнувшись. Ковзнувши по ньому побіжним поглядом, Спартак мовив тихо до Ремки:

– Ну що ж, наш колега спить, отож тепер можна сміливо сказати, в чому наша з тобою схожість. Якщо тобі й досі цікаво, звісно…

– Цікаво, авжеж.

– «П’ята графа».

– А-а-а, он навіть як?..

– Саме так. Звісно, якщо я не помилився щодо прізвища «Богораз».

– Ні, не помилився. А ти?..

– Дівоче прізвище моєї мами – Литвак. Ти в курсі, хто такі «литваки»?..

– В курсі… Що ж, за це й доп’ємо досуха нашого пивасика! По-гусарськи, без закусончика. Гоп-па-а-а!..

Допили.

– До речі, а що там наш билинний друг Буйтур варнякав про літературу? Нібито ти щось там вмієш, окрім журналістики. Чи він вже… того?..

– Ні, чого ж, він не збрехав, – Спартак хитро підморгнув Ремці, – я в літературі справді дечого вже досягнув… Хоча це так… вважай, лише початок. Колись напишу більше. Значно більше! А поки що…

Він несподівано підвівся, наблизився до свого ліжка, зібрав розкидані там аркуші та знов продемонструвавши Ремці, пояснив:

– Це, вважай, згадки про дитинство одного місцевого вчителя і водночас його життєва сповідь. Звати вчителя Левком Потаповичем, цю свою сповідь він писав і переписував роки й роки… і все одно не довів до стану, коли б її хтось-таки взявся опублікувати! Отож тепер передав спогади мені, сказавши: «Спробуй зробити так, щоб мій біль дійшов до людей! Дуже тебе прошу, спробуй». Так і сказав. Що ж, таки доведеться спробувати…

– Як ти його розшукав, учителя цього?

– На пивзаводі працює один з його учнів – він і підказав. А все інше – справа техніки. Треба ж не тільки вештатися туди-сюди в пошуках журналістських матеріалів. Іноді варто зупинитись і на всі боки озирнутися. От тоді й виявиться, що поруч із тобою лежить нікому не потрібна заготовка майбутнього шедевру… Ну-у-у, майже нікому не потрібна, – виправив сам себе Спартак, – бо є вже двоє: цей самий старий вчитель, який усе це пережив реально, і ти, якому до чужих спогадів не байдуже.

– То що ж із цього вийде? Невже роман… – Ремка з недовірою оглянув щільно списані аркуші «в лінієчку».

– Поживемо – побачимо. Може, й роман… але навряд чи. Найшвидше повість чи велике оповідання. Натомість з розповіді Марії Явтухівни…

– Стривай, стривай! А це ще хто така?

– Та так, знайома цього Левка Потаповича.

– Вона теж мемуарами бавиться? – слово «мемуарами» Ремка вимовив дещо зневажливо, через губу.

– Ні, навпаки, – в голосі Спартака прозвучало здивування, – саме Марія Явтухівна все намагається приховати.

– Чому?..

– Ще не знаю. Але якщо завтра збігаю до неї додому рано-вранці, то, мабуть, встигну поговорити до нашого від’їзду. А якщо ні… Левко Потапович сказав, що її дочка Каміла в Полтаві живе. Не вдасться з матір’ю – спробую поговорити з дочкою. А там, я відчуваю, все дуже, дуже цікаво!..

Але сказавши це, Спартак запропонував:

– А втім, давай-но лягатимемо спати! Ми й повечеряли, і все повипивали, а завтра зранку мені ще треба до Марії Явтухівни збігати. Бо раптом вдасться її розговорити?! Принаймні я сподіваюся на це. Дуже сподіваюсь…

1999

«Ти запізнився…»

Дніпропетровськ, кінець лютого 1999 року

– Еге-гей, Густавівно! Диви, чим нас сьогодні ощасливили…

Арнольд виструнчився у величній позі перед ліжком паралізованої матері, вимахуючи у повітрі перед собою невеличким мішечком.

– Чи знаєш ти, що це таке, га? Нумо давай-но перевіримо твою кмітливість. Адже хочеться знати, чи відшибло у тебе щось окрім розуму… Бо дивись мені: якщо не відшибло, я тобі ще жениха знайду годящого! Ти ж, Густавівно, можна прямо сказати – майже ідеальна жінка: весь час лежиш та й лежиш собі в ліжку. Лежиш, лежиш, нічого не робиш – тільки я та я за тобою весь час доглядаю.

А так – ти лишень уяви: попервах ми удвох із бахуром твоїм станемо за тобою ходити, а потім уже й він один. Бо я нарешті улаштуванням власного статевого життя займуся. А бахур цей твій – йому ж лафа суцільна! Бо як захоче тебе відшпилити – йому достатньо буде на тебе видертися, і все. Ти завжди у ліжку, завжди готова віддатися… Ну що, Густавівно, скажеш, я настільки вже не правий?..

Вона мугикнула з явним надривом. Розцінивши це якось по-своєму, Арнольд криво усміхнувся й поквапився заспокоїти матір:

– Гаразд, гаразд, не нервуйся: шуткую я, шуткую… Ще б пак! Адже поряд із твоєю повсякчасною готовністю до злягання з мужичками ти маєш також два грандіозні недоліки. По-перше, якщо хтось і видереться на тебе – то з тебе самої тоді або ж дрек[81] полізе, або ж сцяки поллються, а потім прибирай за тобою і мий… А по-друге, ти навіть ноги перед мужичком своїм розсунути самостійно не можеш – що неприємно, погодься. От моя Таткатутка знаєш як ніженьки свої солоденькі переді мною розсувала, га?! О-о-о, моя ненаглядна Таткатуточка, де ти зараз, дівчинко?..

На деякий час Арнольд завмер, замріяно заплющивши очі, але потім смикнувся усім своїм хирлявим тілом і продовжив:

– А втім, схоже, про Таткатуточку доведеться все ж таки позабути, хоча вона все не йде у мене з пам’яті та