Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Та й то... Не мав кебети до хліборобства!

— Здасте в оренду землю?

— Ні. Може, дасть нам раду сестра Ярина...

— Лучче зостатись тут, у Петербурзі, — мовила Ликера тихо й твердо.

Він розгубився навіть. Ще не доводилось од неї чути думки, в якій було б таке глибоке переконання.

— У гостях, як кажуть, добре, а вдома ліпше, серденько, — сказав спокійно, м'яко. — Там наш народ, земля дідів і прадідів...

— А тут — столиця, люди.

— І що тобі, Ликеро, від тих людей!..

— Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й проїхатися...

— Хіба ж ти пані?

— Ви ж пан, то й я за вами стану панею, — всміхнулась мило.

Що він їй міг на це сказати!.. Доводити, що він не пан, що серцем він, як був простим, то ним лишився й досі?..

На стежці за парканом почувся сміх, якийсь веселий гомін. Ликера випросталася, прибрала позу "панську"...

— Що там таке? — спитав Тарас.

— То заздрісники мої з двірні, — сказала. — Й пани, що тут на дачі.

— Чого вони? — нахмурився.

— Сміються з нас.

— Чому, з якої речі?

— Що пан бере покоївку собі за жінку.

— Звідки вони про те дізналися?

— Я похвалилась декому... Та й пані вас на кпини брала перед людьми...

— Ходімо звідси!

— Думатимуть, що ми втекли, злякались їх... Хай дивляться. Мо', повилазить!.. — визвірилася. І стала враз якась чужа й негарна. Всміхнулась роблено, а далі сіла поряд і чмокнула його в щоку. Знай наших!

Ця гра в любов на публіку геть зіпсувала Тарасу настрій.

— Треба тебе забрати звідси, — сказав похмуро. — В багні цьому...

— Без дозволу не маю права, — мовила. — Не вільна ж я...

— Твій пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невіста, була кріпачкою, — дасть вольну. Ось побачиш!

Ликера зашарілася. Схопилася з лавки, сіла. До неї щось гукнули зі стежки за парканом...

— Ходімо в хату, — звівся. — Помислимо, як припинити це лицедійство дачне...

— Ми скоро повертаємось у Петербург. Учора про це казала пані.

— Гаразд, — дав їй пройти. — А там і пан Микола пришле листа із батьківським благословенням...

Ликера не озвалася. Всміхнулась тільки криво й пішла вперед стежиною, посипаною морським піском...

...Уперше вона прийшла до нього, щоб повідомити чудову вість. Знайшла сама майстерню і враз постала сонцем в його похмурій келії.

— Добридень...

— Федоре! — гукнув Тарас, не тямлячи себе від радості. — Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщій хоч чаю!

Федір вклонився чемно молодій і підморгнув Тарасові. Потому щез.

— Сідай, сідай, Ликеро, ось на дивані... — заметушився Тарас, не вірячи, що це йому не сниться. — Стомилася, йдучи сюди?

— А я не йшла — приїхала, — нахмурила так мило брівки. — Нині мені сказали, що я вже вільна...

Рвучко Тарас ступив до неї й поцілував.

— Чого ж сумна? Макаров, твій колишній пан...

— А знаєте, що я — козачка, вільна?

— Віднині ти...

— Я не була кріпачкою! — аж тупнула вона ногою. — Мене пани взяли у двір малою, мов кріпосну... — заплакала. — А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська...

Мовчки узяв її за плечі й посадовив. Сів поряд сам. Оце тобі, мій голубе, й свої пани!.. Взяли сирітку в рабство, із-милосердились!..

— Тепер ти вільна, отже, і жити можеш вільно, де забажаєш, — мовив, щоб зняти гнів із серця. — Знайду тобі квартиру, і там живи. Допоки не обвінчаємося...

— А пан?..

— Ти вільна, вільна! Знаєш, тут, в Академії, і я колись одержав волю! Це добрий знак... — схопився Тарас на ноги. — Федоре!

— Несу, несу, — почулось із коридору.

Тарас метнувсь до столу, згорнув папір, малюнки на дальній край.

— Влаштуємо маленький бал!.. Ликера вільна, Федоре!

— Поздоровляю, — вніс тацю з чашками старий солдат. — На волі ліпше любиться...

— Такої! Ти, Ликеро, розворушила й камінь, — сказав Тарас. — Наш Федір жінок давно, як не злюбив...

— Чому?

— Бо дуже кохав одну, зрадливу, — промовив старий солдат. — Не дай вам бог!..

Як Федір по щось пішов, Ликера раптом хмикнула:

— Такий старий, а теж...

— Він, рибонько, колись також був молодий, — зітхнув Тарас. — Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федір мав би нині свою сім'ю, притулок на старість літ...

— Це ваш лакей? — спитала так, мов прицілялася до того, хто їй слугуватиме, як стане панею.

— Ні, — надто різко сказав Тарас. І схаменувся, пом'якшив тон: — Він, серденько, мені у дечім просто допомагає. А я йому грошима. Так і живемо — два відставні солдати...

— То ви солдат? А Кулішиха каже, що сибіряка...

Всміхнувсь у вуса.

— Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, — мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою.

Хотів сказать, що їй також дісталося із тих же вуст, та передумав: досить і так в болоті бабралася, що розвело лукаве панство в своїх домах. Нехай тепер вияснюється її душа, вертається у рідний світ!..

Тим часом Федір весело вніс самовар, а потім різні ласощі. Вклонившись дамі, виструнчився:

— Прошу. Чай подано!

Тарас подав стільця Ликері, заждав, допоки сяде, і запросив усе ще виструнченого солдата:

— Сідайте, батьку, з нами!

Ликері це не сподобалося. Напевно, їй здалося, що цим запрошенням Тарас вернув її, сердешну, з князів у грязь...

А Федір аж втер сльозу ребром долоні.

— Гарна у вас дружина буде, — сказав, сідаючи на край стільця. — Поштива, тиха, лагідна...

— Не захваліть... А ось і мій боярин! — побачив уже в майстерні Михайла Лазаревського.

— Хліб-сіль...

— Сідай до нас!

Михайло, зашарівшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потім вже привітався з рештою.

— Поможеш мені знайти кімнату для нареченої? — спитав Тарас. — Вона вже вільна, й треба її забрати з того содому панського.

— Вважай, що вже допомагаю, — всміхнувсь Михайло, — Маю таку в запасі. Можемо хоч і сьогодні глянути...

— Це управитель моїх маєтків, серденько, — сказав Тарас Ликері.

— У вас маєтки? Де вони?

— Ось тут і там, — вказав на антресолі. — Та в голові...

Ликері жарт не сподобався. І друг його прийшов на допомогу:

— Йому належить нині вся Україна!

— Як то?

— Ну-у, славний він на всю Вкраїну.

— Зі слави хліба не їдять, — сказала чиїсь слова Ликера. І підвелася. — Вже мушу йти. Спасибі за чаювання...

— Надвечір я забіжу, підем дивитись хату, — сказав Тарас уже на набережній, саджаючи в ландо Ликеру.

— Пане, куди везти? — спитав візник.

— За Мойку, в Малу Міщанську.

Навіть не озирнулася. Хоч він стояв, аж поки видно було між люду та екіпажів її голівку з стрічкою.

Увечері була сумна й неговірка. Вдяглася, вийшла до екіпажа, яким Тарас приїхав, і мовчки сіла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, ліпше того не знати? Жінки... Ах, що ти петраєш у цьому ділі! Хто звікував у парі, та й то чужі бувають, а тут...

— Щось невесела моя невіста нині... — зітхнув Тарас. — Нездужається?

— Страху нагнали пані, — озвалася-таки Ликера. — Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сільце для пташки...

— Силувати тебе ніхто не буде, — сказав Тарас. — Як скучиш за наймитуванням, підеш назад. До волі теж людині треба звикнути!..

— А скільки мені її лишилося? Якийсь там місяць-другий... — сказала зло.

— Вважаєш шлюб неволею? — спитав Тарас. — Зі мною шлюб?..

— Не знаю, — відповіла й згорнулась знову, немов їжак.

Михайло їх уже чекав біля будинку, де напитав кімнату для нареченої. Боярин знав свої обов'язки і діло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера від Академії.

Хазяйка їх зустріла радо, сипнула компліментамиі

— Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такі вродливі й милі... Вам у палатах жити!..

— Показуйте свої "палати", — спинив Тарас той фейєрверк.

— Ось ця і ця кімнати, — повідчиняла двері. — Звичайно, вам з прислугою?

— Ні.

— Я хотіла б, щоб із прислугою, — втрутилася Ликера.

— 3 прислугою воно зручніше. І мало що дорожче, — підтримала її хазяйка. — Я дам хорошу дівчину...

— Кріпачку?

— Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в маєтку... З прислугою й кімната ліпша...

— Ні, — мовив твердо. Всміхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: — Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Ціна? — звернувся знову до господині.

— Про це я сам домовлюся, — сказав Михайло. — Діло моє таке...

Надворі вже гуляв осінній вітер, хоч тільки-тільки як розпочався вересень.

— Не холодно тобі, Ликеро? — потурбувався, бо нещодавно вона хворіла.

— Ні.

— Мо', зайдемо до мене в гості?

— Треба уже додому їхати. На мене там чекають...

— Хто?

— Молодий і нескупий.

— Ти зле жартуєш, серденько. Шануйся, бо...

— Не бійтеся, — захихотіла, — цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я...

Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Він розгубився навіть, не знаючи, як повестися і що сказати милій своїй майбутній парі.

— Ликеро, жінка повинна бути скромна, — сказав не скоро. — Мати ж!.. Пани й неволя нівечать народу душу...

— То ви ще й піп? — прискалила лукаво очі. — Стій, стій! — гукнула до візника, що їхав неподалік. — Чи, може, ви бажаєте, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? — підколупнула.

Тарас спинив той екіпаж, поміг їй сісти й дав візникові гроші.

— В Малу Міщанську!

Важко побрів до сфінксів набережною. У світлі двох ліхтарів обличчя одного з них йому здалось насмішкуватим...

...Збулось, нарешті, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж ніде не ділися — розглянули його роботи і надали йому звання статечне академіка. На урочистих зборах, під звуки труб, затвердили й оголосили це попереднє рішення, і він із зали вийшов не рядовим, що у відставці, а академіком і титулярним радником.

Як був, у фраці, кинувся мерщій порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд і готувала собі весільний одяг.

Вона і справді зраділа вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще ніколи його не бачила.

— А ви, Тарасе, у цій одежині ну чистий пан! — сплеснула вона руками. — А не збрехала пані Кулішиха, розповідаючи, що на весіллі в неї ви теж були у фраці...

— Сьогодні, серденько, великий день! — промовив урочисто.

— Великдень був весною, — поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. — Нині вже до покрови йдеться...

— Великий день в моїм житті, — терпляче продовжив він. — Сьогодні став академіком! Ось тільки що...

— То вже не треба буде із Петербурга їхати? — по-своєму це сприйняла Ликера.

Нахмурився.