Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Хоча й боюсь...

— Од волі нема на світі кращого! — промовив палко. — Досі, як пригадаю той день, ту мить, коли мені вручили вольну, від щастя плакать хочеться!..

З великих карих її очей скотилася важка сльоза. Вона й розбила його страхи, прогнала останні сумніви.

— Поклич мені, будь ласка, пані Олександру.

— На рандеву? — всміхнулася.

— Ні, діло маю. Хочу поговорити.

— А пан Куліш?..

Ревнує вона, чи що? Його ніхто ніколи не ревнував!.. Хіба княжна Варвара, в Яготині...

— Куліш такий упевнений в своїй вродливості й непереможності, що не повірить, навіть коли побачить на власні очі, — пожартував.

Вона звелася швидко — мов здогадалася, про що він хоче поговорити, — й пішла у дім, як попливла. Дивився вслід, і холод знов підступив йому до серця. Така ж бо гарна і молода! Відмовить йому як стій...

— Чого це ви не йдете в хату? — сполохала його думки, поставши в дверях, Олександра. Відколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара, ходить.

— Хотів із вами погомоніти о важнім ділі...

— Добре. Пройдемо в сад?

Йшли мовчки. Вже, коли ніхто не міг їх чути, Тарас сказав:

— Приїхав оце Ликеру сватать.

— Ликеру? — стала, немов спіткнулась об ті слова. — Ликеру?.. Це кепський жарт!

— Я не жартую. Хочу просити вас допомогти мені у цьому ділі...

В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квітці.

— Ні, ви берете мене на кпини, — мовила. — Це ж нісенітниця!..

— Чому? Вона така ж людина, як я, як ви...

— Напевно... — скривилась Олександра. — Проте для вас, Григоровичу, потрібна жінка не будь-яка — розумна, чесна, вихована!..

— Ликера знає грамоту і не дурна, охайно ходить...

— Що ви про неї знаєте! — зірвалась Олександра. — Вона пуста, розбещена...

— Я не помітив.

— Можете спитати тут усякого, — скривила губи в посмішці, — і вам напевно скажуть, що всі лакеї носять їй у кишенях м'ясо із панських кухонь...

— Гарна!

— Вам це байдуже?

— Гірше, якби пани приносили. Ці бугаї... Пробачте!

Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним алеєю, не сміючи підвести зір.

— Як жінка, вона, звичайно, звабна... Хоч не красуня, — мовила. — Проте цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждіть! — спинила його протест. — Ви з нею не зможете піти в театр або в салон на вечір, бо скрізь вона...

— Якщо проста, то й не людина? — спахнув Тарас. — Навчиться панських штучок! В салонах тих красуються такі дурепи...

— Згодна. Є і дурні, — всміхнулась Олександра. — Та вам розумну треба. Щоб не ганьбила ім'я Шевченка, знаного по всій Русі!

— Таку, як ви?

Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камінь.

— Я не хотів образити вас, Олександре... — тихо сказав Тарас.

— Нема образи в цьому, — всміхнулась гірко. — Справді, якби була я вільна... — почервоніла.

— Я знав, що вашим коштом я мав поїхати у вічний Рим, — признався.

— Хто вам сказав? Пантелеймон? — нахмурилася.

— Забіла Віктор... Треба мені женитися, — торкнувся її руки.

— Ви любите її?

— Люблю.

— Така на світі несправедливість...

— Мені вже сорок сьомий, а й досі без домівки та без сім'ї...

Спинились біля лавочки. Проте не сіли. Мовчки, мов відпливаючи кудись одне від одного, дивилися в зелену далеч лугу.

— То я піду... — сказала тихо Олександра й оглянулася на двір, де чистила доріжки наймичка.

— Пришліть сюди Ликеру.

— Заждете, поки вмиється? — сяйнула гострим поглядом.

— Їй добре й так.

— Звичайно!..

Коли пішла, він сів на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Він на словах розумник і демократ... Пообіцяв зайти до Герцена і передати йому "Кобзар"...

— Осьо вода.

— Яка вода? — стенувся.

— Просили ж...

— А-а! Спасибі, — взяв кварту й випив. — Дякую... Сядь біля мене.

Сіла і склала руки на фартусі. Мовчали. Як то важко сказати це єдине слово, зважитися на невідоме, нове життя!..

— Підеш за мене? — видушив крізь чорний страх.

— Піду, — сказала просто.

Оглушений тим найсвятішим словом, він нахилився, лелійно взяв Ликерину шорстку, засмаглу руку й поцілував.

На них уже чекали.

— Ликеро, йди доводь доріжки до пуття, — звеліла господиня.

Тарас хотів був заступитися, але згадав, що він іще на те не має права. Коли Ликера вийшла, оголосив:

— Люблю Ликеру й хочу на ній женитися!

— Ви їй про це сказали? — спитала Надія Михайлівна.

— Так. І вона дала вже згоду.

— Господи! — звела вона до стелі руки. — Та ви ж її не знаєте! Ледача, геть розбещена, підступна, хитра!..

— Легко того ганьбити, кого ніхто не захистить, — похмуро сказав Тарас. — Як сирота, то й вітер в очі...

— Справді вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште цю затію! Знайдете іншу, будете щасливі з нею...

— Нині я вже знайшов, — уперто сказав Тарас. — Прошу вас вважать її моєю нареченою.

— Та з вас сміятиметься весь Петербург! Поет узяв покоївку!.. Із хама, скажуть злі язики, не може бути пана...

— А я в пани й не пнуся! Я — волі син! — всміхнувся.

— Облиш його, Надіє, — втрутилась Олександра. — В Ликери є господар...

— Макарову я напишу, — сказав Тарас рішуче. — А ви, ласкаві будьте, допоможіть мені й Ликері подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крім вас, нікого...

Потому вийшов, зірвав з куща шипшини рожеву свіжу квітку й подав її Ликері.

— Візьми й носи. Хай бачать, що наречена!..

...Не знав, що є таке велике щастя — ходити по крамницях і вибирать дарунки для милої своєї дівчини! Тримать ці речі, думати про те, як прийме вона, подякує... А згодом — боже праведний! — ще й поцілує!.. Купив коралі, хустку; хотів каблучки взяти, але не знав, який потрібен розмір... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб відпустили на день Ликеру в місто купити дещо — всує. Тепер ось їде за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Він, справді, мало знає свою майбутню жіночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рік в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'їхати, коли побачиш рідне своє дитя!..

На луці вже трава лежала скошена й пахтіла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидів на тому ж дереві й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста років. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькі трупи на незліченних полях боїв...

— Киш! Киш!

І оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накаркає йому біди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро і зло...

Ликера його побачила ще віддаля, пішла йому назустріч, і той звичайний вчинок підніс його на крилах щастя.

— Здрастуй! — хотів її поцілувати в щічку.

Вона уникла спритно і подала для поцілунку руку. Ще й озирнулася на двір та ближню дачу... Пишається, що наречена, що їй цілують руки, неначе пані!..

— Заплющ-но очі, — мовив. — Не хитрувать! Ще, ще...

Коралі й хустка ніжно лягли на плечі й шию.

— Ой! — скрикнула. — Це все мені?

— А то кому ж... — нахмурився. — Хіба у мене дві наречені...

— Дякую!

— Носи здорова. Пані Надія дома?

— Сердиться, що ви мене просили в місто...

— Того й прибув. Поїдемо наступним рейсом. Треба ж тобі одежу справити...

Вона притихла. Боязко пішла за ним до хати.

— Чого це ви ховаєте від нареченого його невісту? — пожартував, вітаючись з Надією Михайлівною. — Хіба він вовк!..

— За неї я відповідаю, — сказала та похмуро. — Щось станеться, тоді на мене впаде вина.

— То ви мені, паньматко, не довіряєте? Я ж не джиґун безсовісний, не пустобрех...

— Ат, всі однакові!

— Паньматко, тиждень тому — ну, може, трохи більше, — ви так захоплювалися моїм талантом, розумом... — ще намагався втриматися у тоні жарту. — Й раптом...

— Розумний так не зробить, як ви зробили, — буркнула. — Чи мало вам було дівчат!..

— Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собі дружину? Я ж не кріпак...

— Ви раб своєї пристрасті. Сліпий, глухий...

— Дай боже кожному такого рабства! — мовив і взяв за руку дівчину, яка стояла мовчки, ні пари з уст. Кріпачка й пані!.. — Хочу поїхать з нею в місто, купити дещо з одягу, — сказав, уже ледь стримуючи своє обурення.

— Саму її не відпущу.

— То ви поїдьте з нами.

— Часу не маю. Діти і все таке...

В кімнаті стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зі дзвоном знялась з грудей до голови...

— Ну-у... а були б ми вінчані, то відпустили б?.. — мовив, неначе був далеко десь від себе.

— Звичайно. Я не мала б права тоді її тримати...

Ах лицеміри! Богом спішать прикрити свою духовну ницість...

Ступив до столу, де був папір, перо й чорнило, — певно, листа зібралася писать Макарову! — і, щоб не вибухнуло від болю серце, хлюпнув той біль на біле поле віршем:

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри беа попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і милувать це буде:

Ми не раби його — ми люде!

Моя ти любо, усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені...

Зчахаючи, він дописав свій гнівний вірш і вкляк, не відаючи, що з ним робити далі. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навіщо?.. Жодна з них не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймні кілька років озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!..

Згорнув поволі аркушик і заховав. Нехай пожде...

— То, може, ви дозволите піти Ликері зі мною в сад? Нам треба поговорити... — спитав з гіркою посмішкою.

— Та йдіть уже, — всміхнулась. — Поговоріть... Любов та добра злагода!

— Ходім, Ликеро, — мовив, як міг, спокійніше. — У нас свої турботи...

В альтанці, де вони знайшли пристанище, було не зовсім затишно. Сиділи, власне, мов на белебні; тільки й того, що тінь та лавочки.

— Ходімо десь... — устав Тарас.

— Тут добре, — не зрозуміла його Ликера. Сіла зручніше, так, щоб видно було доріжку, що йшла повз сад до лугу й моря. — Гарно!..

Скорився. Сів навпроти, щоб надивитися на цілий тиждень. Зможе приїхати знову аж у неділю.

— Мій брат троюрідний Варфоломій купує для мене землю в Каневі, — почав неквапно бесіду.

— В самому місті? — глянула на нього ледь стривожено.

— Ні. На горі між Кановом та Пекарями... Вид на Дніпро й на лівий берег!..

— Що ми на тій землі робитимем?

— Поставим хату, сад розведем і житимемо, — здвигнув плечима.

— Зроду не працювала в полі.

— І я, — зітхнув. — Хіба в дитинстві трохи.