Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

— Був поліцмейстер вчора, про вас питав, то лікар йому сказав... Ой, вибачте!..

— Одуримо, Іване, всіх... Піддужаю і — на Вкраїну]

— Дай боже...

— Ти, будь ласка, тут прибери, а я зійду в майстерню...

Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Іванові про поліцмейстера. Це й досі він під наглядом! На прив'язі, на ланцюгу!..

— Що з вами? Ви...

— Пусте, пусте, Іване... — намацав стіл рукою, обперся, встав. — Збиратись швидше треба...

— Куди?

— Додому!.. Ти тут поприбирай, а я піду складати свою мізерію, — запоспішав. — Там верболіз уже цвіте... По кручах біля Дніпра...

Хитавою, як човен, твердю дістався сходів і зупинився, щоб перевести подих. Заплющив очі... Вітер йому війнув в обпалене, сухе лице... Дніпровий свіжий вітер... З гори окинув далеч — аж до лісів на обрії, провів очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вітром плеса, й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ... Безкраї сизі хвилі котилися поміж могил до моря, і в них тонули і виринали вершники, пливли, мов щогли, піки... Сіяло сонце, линули хмарки стогами білими...

Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева з'явились очі... Сльози стоять у них... Не міг уже впізнати, чиї вони: потьмарилося йому в очах... Чув шум Дніпра, свист вітру, рокіт грому...

Квилила чайка...

Обертом йшла голова. Так ніби він на човні посеред хвиль на збуреному до дна Дніпрі... Побачив верби, шарпані сердитим, дужим вітром... І місяця, що виринав із хмари жовтавим колом...

Тріснув на кручі дуб й, розчахнутий, упав на чорні трави!..

Ступив ще раз — у бурю, у сотворіння світу, що йшов на зміну сущому...

І раптом синя блискавка сяйнула в очі!..

Падаючи, почув квиління чайки, що завмирало в стихлій далечині...