Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

вже го­то­вий. Ба­ла­бу­ши­ха поп­ро­си­ла гос­тя пи­ти чай в са­док. Во­ни вий­шли в га­нок.

Сонце світи­ло ко­сим промінням і об­ли­ва­ло сад і квітник чер­во­ним, га­ря­чим світом. Над­ворі бу­ло ти­хо й теп­ло. Доріжки пашіли теп­лом. По­литі квітки аж ся­ли в мок­рих клум­бах кру­гом ган­ку, що вис­ту­пав в са­док. Квітки ви­ли­ся дов­ги­ми гірлян­да­ми по обид­ва бо­ки ши­ро­кої стеж­ки вниз до са­мо­го бе­ре­га Росі.

- Яка в вас тут пиш­но­та! Скільки квіток! Які виг­ля­ди на річку й за річку! - крик­нув Га­нуш. - Ви тут жи­ве­те, як у раю.

- О, я люб­лю квітки. Ми з Нас­тею з ран­ку до ве­чо­ра туп­цяємо ко­ло клумбів, самі навіть по­ли­ваємо, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

Гануш, од­на­че, роз­ди­вив­ся на всі бо­ки й те­пер та­ки дог­лядівся, що в то­му раю, окрім квіток, бу­ло ба­гацько й бур'яну. За клум­ба­ми квіток, між виш­ня­ми та че­реш­ня­ми ріс та­кий бур'ян, що в йо­му тро­хи не ви­ли вов­ки. Ви­со­кий, на са­жень, чор­нобіль, розкішний ло­пух та бу­зи­на аж зак­ри­ва­ли гус­тою ма­сою ти­ни, набіга­ли все­ре­ди­ну сад­ка. Гілки во­лоських горіхів пха­лись в гу­ща­ви­ну з кро­пи­ви та бу­дяків. Берізка та хміль оп­лу­ту­ва­ли ти­ни та бур'яни. Все зли­лось в по­етич­ну, але ду­же не­гос­по­дарську зе­ле­ну ма­су. На кру­тих го­рах, під ске­ля­ми розрісся гус­тий жостір та ди­кий те­рен. Оле­ся ніко­ли й не заг­ля­да­ла в го­род.

В гульбищі сто­яв нак­ри­тий стіл, а на столі шипів са­мо­вар. Ба­ла­бу­ши­ха на­ли­ла чай й по­нак­ла­да­ла в скляні ваз­ки свіжо­го ва­рен­ня. Че­рез здо­рові двері ши­ро­ко­го, не­на­че шат­ро, гульби­ща бу­ло вид­но За­рос­ся з ске­ля­ми, вер­ба­ми й мли­на­ми.

- Ой, яку чу­до­ву кар­ти­ну вид­но за річкою че­рез двері! Зовсім ніби кар­ти­на, на­мальова­на штуч­ним пенз­лем і встав­ле­на в зе­лені ра­ми. Це, пев­но, ви, ма­дам, ви­би­ра­ли місце для гульби­ща, - ска­зав Га­нуш, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­ши­хи.

- Вибирали всі гур­том, але місце по­ка­за­ла я, це прав­да, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, приж­му­рю­ючи очі до Га­ну­ша.

- Великий же в вас смак. Ви прав­ди­ва ар­тист­ка, - ска­зав Га­нуш.

- Чи не хо­че­те до чаю мо­го ва­рен­ня? Са­ма сьогодні на­ва­ри­ла, - прип­ро­шу­ва­ла Оле­ся.

- Коли ви самі ва­ри­ли, то спро­бую трош­ки, - ска­зав Га­нуш, пос­та­вив­ши ко­ло се­бе цілу ваз­ку з ма­ли­но­вим ва­рен­ням.

Одначе Га­нуш так пильно по­ка­зав свою по­ва­гу до праці Ба­ла­бу­ши­хи, що швид­ко в вазці зос­та­лось тільки дві ягідки на дні. Ба­ла­бу­ха звелів при­нес­ти пляш­ку ро­му. Празький міща­нин по­чав дуд­ли­ти пунш за пун­шем і по­ка­зав, що він ша­нує й дамську со­лод­ку пра­цю, й гірку - чо­ловічу. Ба­ла­бу­ха за­па­лив люльку, Оле­ся - папірос­ку, Га­нуш - си­га­ру. Со­лод­кий дух ма­ли­ни змішав­ся з па­хо­ща­ми си­га­ри й ро­му, нар­ко­тич­но за­лос­ко­тав старі нер­ви Ба­ла­бу­ши­хи. Во­на вхо­пи­ла пляш­ку й бурх­ну­ла й собі ро­му в свій ста­кан, щоб підійти під смак Га­нушів. Пунш розд­ра­ту­вав її, й во­на за­ба­жа­ла випх­ну­ти й Ба­ла­бу­ху, й Нас­тю з гульби­ща й зіста­тись тільки з са­мим Га­ну­шем.

Надворі смерк­лось. Гус­та тінь впа­ла на Рось, на скелі. Над­ворі бу­ло теп­ло, аж душ­но. Містеч­ко за­тих­ло. Тільки десь во­да на ло­то­ках поміж камінням шуміла не­го­лос­но й по­етич­но й гар­монізу­ва­ла з ти­хим ве­чо­ром, з яс­ни­ми зо­ря­ми й на небі, і в блис­кучій воді.

Принесли лам­пу й посвіти­ли свічки. Ба­ла­бу­ха та Га­нуш все ба­ла­ка­ли то за ми­ронівську са­хар­ню, то за ди­рек­то­ра. Га­нуш роз­ка­зу­вав за свою Пра­гу, за заг­ра­нич­не жит­тя. Ба­ла­бу­ха, пов­ний аж товс­тий, роз­ки­нув­ся на стільці й, ніби ту­рецький ба­ша, смок­тав дов­гий ци­бук, за­ки­нув­ши го­ло­ву на ви­со­ку спин­ку стільця.

- Настю, тобі, сер­це, час би вже й спа­ти. Йди до ха­ти та ля­гай спа­ти, - про­мо­ви­ла со­ло­денько Ба­ла­бу­ши­ха до доч­ки, ніби до ма­ленької.

А Насті ду­же не хотілось од­хо­ди­ти од Га­ну­ша. Во­на бу­ла лад­на сидіти й до світу і ди­ви­тись на Га­ну­ша.

- Йди-бо, йди, доч­ко, та роз­по­ря­дись у хаті прис­лу­гою, - знов ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Не­хай ви­не­суть сю­ди за­кус­ку.

Настя зро­би­ла кис­лу міну, аж скри­ви­лась, і, пок­ло­нив­шись Га­ну­шеві, вий­шла з гульби­ща. Ба­ла­бу­ши­ха пе­ресіла з стільця на лав­ку й при­су­ну­лась ближ­че до Га­ну­ша. Дим од йо­го си­га­ри летів їй в ли­це. Во­на втя­гу­ва­ла йо­го в се­бе. Од­на­че во­на по­чу­ва­ла, що ні близьке сусідство при­над­но­го ка­ва­ле­ра, ні дим си­га­ри, ні пунш вже не за­па­лю­ють ко­лишнімсь ог­нем її сер­ця. Во­но не зак­ле­котіло, як ко­лись кле­котіло, а ти­хо жевріло, на­че гас­ну­чий жар.

Балабушиха ле­генько зітхну­ла. Га­нуш тільки для зви­чай­ності ча­сом про­мов­ляв до неї сло­во та все до­ли­вав ста­кан ро­мом. Ба­ла­бу­шисі так і не вда­лось за­ли­цян­ня.

Наймичка при­нес­ла ве­че­рю. Після ве­чері знов по­на­ли­ва­ли пунші, вже зовсім хо­лодні, й тільки опівночі Га­нуш зга­дав, що йо­му час їха­ти до­до­му. Всі вий­шли з гульби­ща. Га­нуш спіткнув­ся, а за ним Ба­ла­бу­ха.

- Ой, що за чу­дові виг­ля­ди тут у вас і на річку, й за річку! Які скелі, які мли­ни, яка чер­во­на во­да в Росі! Ди­во див­не! Зовсім чер­во­на во­да! - гу­кав Га­нуш, див­ля­чись на тем­ну річку, де в воді бли­ща­ли тільки зорі.

В го­лові в йо­го й справді чер­воніло. Він ішов на го­ру й все спо­ти­кав­ся об камінці й раз тро­хи не дав стор­ча­ка. Ба­ла­бу­ши­ха по­да­ла йо­му ру­ку й по­ве­ла на го­ру, міцно при­ту­лив­шись до йо­го. Ба­ла­бу­ха тільки сопів. Навіть в Ба­ла­бу­ши­хи гу­ло в го­лові.

Коні сто­яли ко­ло ган­ку. Ки­ли­на ви­нес­ла білий Га­нушів ба­ла­хон од по­ро­ху. Він узяв йо­го, розп­лу­ту­вав, роз­гор­ту­вав і ніяк не міг знай­ти ру­кавів; су­нув ру­кою в відло­гу, аж во­на затріща­ла. Ки­ли­на не­са­мохіть за­ре­го­та­ла, вхо­пи­ла ба­ла­хон і на­ки­ну­ла йо­му на плечі. Га­нуш сів на по­воз­ку, й коні ру­ши­ли з дво­ру вже ля­го­ма.

- Ой, що за гар­на лю­ди­на оцей Га­нуш! Вже чи сердься, чи не сердься, а він мені страх як при­пав до впо­до­би! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Ба­ла­бу­хи.

- Га? Гм? Що та­ке? Гар­на лю­ди­на цей хир­ний чех! - ле­пе­тав важ­кий Ба­ла­бу­ха, пог­лад­жу­ючи си­ву бо­ро­ду.

Через два дні Га­нуш знов приїхав да­ва­ти Насті урок. Він був на­по­мад­же­ний, і на всю світли­цю роз­ли­ва­лись од йо­го па­хощі. Ба­ла­бу­ши­ха так на­пуд­ри­ла ли­це й на­рум'яни­ла що­ки, що най­мич­ки в пе­карні по­ча­ли го­во­ри­ти по­шеп­том: "Що це за ку­медія! На­ша панія цілий тиж­день чор­на, а двічі на тиж­день стає біла, як крей­да, та гар­на, як пи­сан­ка. Що то во­но за знак?"

Настя на цей раз, крадько­ма од ма­тері, та­ки вбра­лась в но­ву сук­ню й сіла з Га­ну­шем за фор­теп'ян. Ор­ганіст уже встиг вилічи­ти клавіші, але стру­ни ще хо­ру­ва­ли й хрипіли, не­на­че зас­туд­же­на пелька. Га­нуш жар­тов­ли­во й делікат­но брав Нас­тю за пальчи­ки й нап­рав­ляв на клавіші. Ба­ла­бу­ши­ха вгляділа те, і в її розтіпаній го­лові нес­подіва­но май­ну­ла дум­ка: їй за­ма­ну­лось і собі вчи­тись на фор­теп'яні в Га­ну­ша.