Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

ка­ме­ня, ко­ло кот­ро­го рос­ли ви­сокі вер­би. Таз був та­кий не­чис­тий, як у ос­танньої бо­гус­лавської жидівки. Ки­ли­на дов­го тер­ла йо­го цег­лою, ша­ру­ва­ла піском у бе­резі, по­ки таз не за­лиснів. Ба­ла­бу­ши­ха сіла на стільчи­ку ко­ло три­но­жок, в хо­лод­ку, пок­ла­ла книж­ку на камінь і все чи­та­ла та пог­ля­да­ла на таз. Че­рез кожні де­сять хви­лин во­на про­бу­ва­ла ва­рен­ня, зби­ра­ла півблю­деч­ка піни, виїда­ла все до­чис­та, ще й ло­жеч­ку об­ли­зу­ва­ла. По­ки скипіло ва­рен­ня, во­на виїла йо­го та­ки чи­ма­ло.

За та­кою ро­бо­тою час ми­нув швид­ко. Пе­ред обідом вер­нув­ся Ба­ла­бу­ха й привіз звістку, що Га­нуш приїде по обіді.

Зараз-таки по обіді Ба­ла­бу­ши­ха ки­ну­лась до ша­фи, виб­ра­ла но­ву, свіженьку гар­ну сук­ню й по­ча­ла при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись. Об­ди­вив­шись кру­гом талію, во­на, по­тай од доч­ки, за­пер­лась в опо­чи­вальні, підмос­ти­ла на талії трош­ки ва­ти, наділа сук­ню, пот­ру­си­ла пуд­рою ли­це й підпра­ви­ла бро­ви. Тільки що во­на вий­шла з кімна­ти, ди­виться, а Нас­тя й собі ви­тя­гує з ша­фи но­ву най­кра­щу сук­ню.

- А навіщо ти, Нас­те, ви­тя­гуєш но­ву сук­ню? - спи­та­ла во­на в доч­ки.

- Надіну. Ад­же ж до нас приїде гость, - ска­за­ла Нас­тя.

- От і ви­га­да­ла. Цей гость бу­де приїжджа­ти до те­бе двічі на тиж­день. 3араз мені по­кинь но­ву сук­ню та надінь ста­реньку, бу­ден­ну, бо ти те­пе­реч­ки шко­ляр­ка.

- Адже ж ви, ма­мо, наділи но­ву оде­жу. Чом же пак мені не мож­на? - ска­за­ла Нас­тя крізь сльози.

- Я гос­по­ди­ня в домі, а ти ще шко­ляр­ка; тобі тре­ба вчи­тись, а не при­би­ра­тись: ти ще ма­ла, - ска­за­ла ма­ти.

- Яка ж я ма­ленька? Мені шістнад­цять років ми­ну­ло.

Настя на­су­пи­лась. Во­на пішла в за­лу й по­ча­ла пла­ка­ти, але, по­ду­мав­ши, що в неї бу­дуть чер­воні очі, а Га­нуш не­за­ба­ром над'їде, во­на втер­ла сльози, пе­рес­та­ла пла­ка­ти й пішла в са­док.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ши­ха уб­ра­лась, гус­то на­ма­за­ла по­ма­дою сиві пас­ма кіс, опус­ти­ла завіси на ті вікна, в котрі ся­га­ло сон­це, сіла в крісло й по­ча­ла чи­та­ти "Сім гріхів смер­тельних". Во­на чи­та­ла та все зир­ка­ла та пог­ля­да­ла в вікно, ку­ря­чи папіро­су: в ос­танній час во­на вив­чи­лась ку­ри­ти й з нудьги ку­ри­ла незгірше сво­го чо­ловіка.

Через го­ди­ну за­ту­потіли коні, за­гав­ка­ли со­ба­ки. Пе­ред ган­ком ста­ла ле­генька по­во­зоч­ка, блис­ку­ча та гар­ненька, як цяцька. З по­воз­ки зско­чив Га­нуш, увесь за­ку­та­ний в білий, дов­гий до землі ба­ла­хон, з відло­гою на го­лові. Ба­ла­бу­ши­ха гук­ну­ла в кімна­ту на Ба­ла­бу­ху й ухо­пи­лась, по давньому зви­чаю, за сер­це, але сер­це вже не ки­да­лось та не тріпа­лось по-давньому…

Рипнули двері, й в за­лу ввійшов Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха вста­ла й ду­же тон­но до йо­го привіта­лась. За­раз вий­шов Ба­ла­бу­ха, й роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Га­нуш був уб­ра­ний в чор­ну оде­жу. На гру­дях в йо­го бли­ща­ла біла, як сніг, со­роч­ка. Він те­пер здав­ся Ба­ла­бу­шисі ще кра­щим, ніж пе­редніше. Во­на витріщи­ла на Га­ну­ша очі й ми­лу­ва­лась йо­го чу­до­вим ве­се­лим ли­цем та здо­ро­вою пос­тат­тю. Га­нуш за­го­во­рив своїм му­зич­ним го­ло­сом, ніби заспівав, і за­ла спов­ни­лась для Ба­ла­бу­ши­хи ніби му­зи­кою.

- А де ж моя уче­ни­ця? - спи­тав Га­нуш, ог­ля­да­ючись кру­гом се­бе.

- Здається, гу­ляє в сад­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Покликали Нас­тю. Нас­тя увійшла, пок­ло­ни­лась і за­чер­вонілась, як маківка. Їй бу­ло со­ром, що во­на не уб­ра­на в но­ву сук­ню.

- Ваш фор­теп'ян ста­ро­давній, але ча­сом в ста­рих фор­теп'янах бу­ває чу­до­вий го­лос, - ска­зав Га­нуш і про­вор­но од­чи­нив криш­ку фор­теп'яна, сів і вда­рив міцно по клавішах. Фор­теп'ян за­шипів і задз­венів, як роз­би­та бан­ду­ра. Га­нуш зро­бив кис­лу гри­ма­су й про­мо­вив:

- Фортеп'ян і доб­ре нап­рав­ле­ний, але ду­же вже роз­би­тий, ста­рий.

Щоб по­ка­за­ти своє ар­тис­тич­не май­стерст­во пе­ред да­ма­ми, Га­нуш роз­по­чав ве­се­лу шум­ну п'єсу. Він уда­рив фор­те. Бідний фор­теп'ян на­че зас­тог­нав під йо­го пальця­ми, ніби йо­го ка­ту­ва­ли. На по­ло­вині п'єси мо­ло­точ­ки по­ча­ли одс­ка­ку­ва­ти. Фор­теп'ян по­чав місця­ми кла­ца­ти, як вовк зу­ба­ми. Од­биті мо­ло­точ­ки підска­ку­ва­ли й зачіпа­ли ра­зом по кілька струн. Стру­ни по­ча­ли дзвеніти, як цим­ба­ли. Га­нуш уда­рив дрібну та дов­гу трель і пот­ра­пив на од­би­тий клавіш. Вий­шло щось схо­же на ті трелі, що ви­роб­лю­ють ле­ле­ки но­са­ми, сто­ячи в гніздах. В ба­сах лус­ну­ла стру­на й за­шипіла, не­на­че гу­сак. Га­нуш не вдер­жав­ся, за­ре­го­тав­ся й пе­рес­тав гра­ти. В Ба­ла­бу­ши­хи по­чер­воніли… ву­ха, а не що­ки… під щи­ка­тур­кою.

- Отець про­тоєрей! Тре­ба нам ку­пи­ти но­вий фор­теп'ян ра­ди та­ко­го вчи­те­ля, як мосьє Га­нуш, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Отець про­тоєрей лап­нув з пе­ре­ля­ку ру­кою за ки­ше­ню.

- Треба, тре­ба ку­пи­ти но­вий фор­теп'ян ра­ди моєї гар­ної уче­ниці, - ска­зав Га­нуш.

Настя по­чер­воніла. Отець про­тоєрей спи­тав:

- А скільки бу­де кош­ту­вать доб­рий фор­теп'ян?

- А кар­бо­ванців п'ятсот або шістсот, - ска­зав Га­нуш.

Отець про­тоєрей ви­пус­тив з ру­ки люльку й важ­ко зітхнув.

- Одначе мож­на знай­ти гар­ненький фор­теп'ян і за трис­та, - ска­зав Га­нуш.

В Ба­ла­бу­хи ста­ло лег­ше на душі. "До­ве­деться їха­ти по церк­вах, - по­ду­мав він, - або на­ки­ну­ти ще по п'ять кар­бо­ванців на вінчан­ня та на по­хо­ро­ни: во­се­ни бу­де ба­га­то весіллів…"

- Чи в вас в Бо­гус­лаві не знай­деться май­ст­ра, щоб поск­ле­ював мо­ло­точ­ки, по­ки ку­пи­те но­вий фор­теп'ян? - пи­тав Га­нуш.

- Є в нас ор­ганіст з костьолу. Він тим ча­сом по­ла­го­дить фор­теп'ян, по­ки ку­пи­мо но­во­го, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

- От я не­за­ба­ром поїду до Києва й, ко­ли схо­че­те, ви­бе­ру вам в ма­га­зині гар­ненький фор­теп'ян, - ска­зав Га­нуш.

- От за це ми вам по­дя­куємо, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - я так люб­лю му­зи­ку, що не мо­жу жи­ти без му­зи­ки; я лад­на навіть са­ма вчи­тись на фор­теп'яні.

Балабуха й Га­нуш витріщи­ли на неї очі.

- Тепер я поп­ро­шу мою уче­ни­цю сісти за ро­яль, - ска­зав Га­нуш, обер­та­ючись до Насті, - ви­ба­чай­те, що я вам зроб­лю ма­ле­сенький ек­за­мен.

- Мені ніяко­во після вас сіда­ти за фор­теп'ян. Ви так чу­до­во граєте, а я сяк-так бренькаю, - ска­за­ла ко­кет­ли­во Нас­тя.

Вона пе­рей­шла за­лу, зовсім не по-шко­лярській виг­ну­ла гнуч­ку талію, хит­ну­ла граціозно го­ло­вою й сіла за фор­теп'ян. Га­нуш роз­гор­нув му­зич­ну "шко­лу" й поп­ро­сив її гра­ти га­ми, а потім де­які п'єси. Нас­тя ко­кет­ли­во хи­та­ла пле­чи­ма й про­вор­ни­ми пальця­ми пе­ребігла по клавішах по­ка­зані Га­ну­шем п'єси. Клавіші кла­ца­ли. Стру­ни дзиж­ча­ли. Нас­тя гра­ла й ре­го­та­лась.

- О, з вас бу­де ар­тист­ка! Та ще до то­го в вас чу­дові довгі пальчи­ки, не­на­че сот­во­рені для фор­теп'яна, - ска­зав Га­нуш, ско­са пог­ля­да­ючи то на пальчи­ки, то на рум'яне, гар­не Нас­ти­не лич­ко.

Балабушиха на­су­пи­ла бро­ви. Їй ду­же за­ма­ну­лось самій сидіти на Нас­ти­но­му місці й роз­мов­ля­ти з Га­ну­шем.

Балабушиха звеліла по­да­ти са­мо­вар в са­док, в гульби­ще. Їй хотілось обс­та­ви­ти се­бе як мож­на по­етичніше, щоб хоч тро­хи роз­во­ру­ши­ти сер­це в Га­ну­ша та при­вер­ну­ти йо­го до се­бе. Ки­ли­на прий­шла й оповісти­ла, що в гульбищі стіл нак­ри­тий і са­мо­вар