Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

Лиш факти можуть звинуватити або ж виправдати вашого брата. Повірте, якщо й справді сталося так, як ви говорите, то йому нічого не загрожує.

— Так, так, тільки факти, конкретні, незаперечні, — підхопив Дерев'яний, — можуть або виправдати, або звинуватити. А слова… Наговориш багато чого можна… — І, побачивши, що дружина гірко скришишся, що з очей її ось-ось хлюпнуть сльози, стишив голос. — Катю, не гнівайся. Я знаю, ти… любиш Віктора, тобі для нього нічого не шкода, але знаю, на що він здатний. Ти ж сама розказувала, як він колись у рідної матері украв дві сотні… Так що не можу я тобі вірити. А сором, людський поговір будемо зносити разом. Так що заспокойся і, як радить товариш капітан, наберися терпіння і жди.

Катерина важко опустилася на стілець, що стояв якраз навпроти вікна, крізь яке густим потоком лилося сонце. Освітлена ним, жінка мала стомлений вигляд.

— Брат не говорив, коли й на кого наїхав?

— Ні.

— А ви питали?

— Питала. Він був трохи п'яний. Щось торочив, ніби наїхав на того чоловіка навпроти його двору. Те бачили чоловікові жінка й брат. Вони сказали: якщо не привезе до вечора гроші, викличуть міліцію. Тут уже було не до розпитування, — жінка передихнула. — Повірте, все було так, як я розповідаю. Дуже прошу вас повірити: не злодій він.

У Катерини засіпалися губи. Інспектор одвів погляд до вікна: він не любив жіночих сліз. Дерев'яний насупився, шаснув у кишеню по куриво.

19

Віктор Губенко зайшов до кабінету неквапливо. Його обличчя було похмуре. Турчин почекав, поки він усядеться і поклав на столі персня.

— Впізнаєте?

На обличчі Губенка нічого не відбилося;

— А чорт його знає! Для мене всі вони однакові.

— Це перстень, якого ви продали завідуючій паливним складом?

— Може, й так. Не заперечую.

— Добре. Тоді скажіть: як він до вас потрапив?

— Сестра подарувала.

— З якої пагоди?

Губенко посміхнувся.

— Хіба без нагоди не можна? Коротше, вициганив я його в неї. Брехню одну придумав: сказав, що чоловіка переїхав, якщо не загоджу, мене потягнуть до суду. Такої суми в неї не було, той Дерев'яний прибрав усе до своїх рук, тоді вона зняла з руки персня… А чого ви мене допитуєте? Вже вдруге.

— А ви не здогадуєтеся? Тоді поясню. Як ви знаєте, обкрадено ваших родичів. При описі краденого ваша сестра назвала і цього персня.

Рівчаки на щоках Губенка поглибшали, губи пересмикнулися, а карі очі потемніли.

— Цього не може бути! Вона не могла таке сказати!

— Сказала. Можете познайомитися з описом украденого, — Турчин узяв із сейфа папку, знайшов потрібний напір і поклав перед Губенком. — Читайте. Перстень записано під двадцятим номером.

Віктор лиш мить дивився на список.

— Може, це інший? В неї такого добра хватає…

— Ні, сестра сказала, що це саме той.

Губенко нарешті взяв персня, повертів його у заляпаних мазутом пальцях.

— Ні, тут щось не те. Катя не могла мене обмовити.

— Сьогодні, коли ми їй у присутності чоловіка показали перстень, вона й справді призналася, що вам подарувала.

— От бачите! — зрадів Губенко.

Бачимо. Тільки у нас нема підстав вірити вашій сестрі. Якби вона відразу так сказала, а то ж…

— Що ж це? Виходить, я злодій?!

— Виходить.

Губенко якийсь час дивився незмигно перед себе, витер картузом обличчя, поклав картуз на стіл, але відразу прийняв і опустив на коліна.

— Це він! Це той павук! Той куркуляка! — враз закричав. — Це все він натравив. Не любить мене. Та що не любить — ненавидить. Я проти того був, щоб Катя сходилася із ним. Так ні, не послухала. Бо ж, бачите, не п'яниця. Ніби в нас усі п'яниці, один він — ні. А те, що пройдоха, а не чоловік, — їй байдуже. Це ж треба до такого додуматися: брат обікрав сестру! Гад буду, що це йому не мине…

Турчин перебив:

— Окрім усього, у нас є немало фактів для того, щоб запідозрити вас у злочині.

— Які факти? Де ви їх узяли?

— Ви з чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня не ночували вдома.

— То й що? Ми ночували на річці.

— Те ще нічого не значить. До слова, нащо вам так терміново знадобилися гроші?

— Хто вам сказав, що терміново? А гроші мені потрібні на машину. Вже кілька років стягуюсь… Скажу: я не багатій, але щоб залізти у квартиру, та ще й рідної сестри… Ні, товаришу капітан, на таке я не здатний. І не напирайте на мене. Наговорювати на себе не стану.

Яківчук, який був присутній при цьому, за весь час не обмовився і словом. Вдавав, ніби не прислухається до слів: дивився у вікно, зрідка щось нотував у блокноті.

— Яка ваша думка? — спитав Турчин, коли за Губенком зачинилися двері.

Старший лейтенант закрив блокнота, поклав його у кишеню, прокашлявся.

— Не знаю чого, але мені хочеться вірити і йому, і його сестрі. Сестра його, Катерина Павлівна, до речі, дітей моїх учить. Дуже порядна людина, мушу вам сказати.

— Яка ж вона порядна, коли відібрала в іншої жінки чоловіка, а в дітей — батька.

— Тут діло таке, що треба мізкувати… Бачите, Дерев'яний починав у райкомі комсомолу. Його перша дружина у райспоживспілці товарознавцем працювала. Ну й любила чоловіків… Завагітніла. А від кого? Пустила чутку, що від Дерев'яного. Настирлива дівиця була: стала оббивати пороги вищих інстанцій. Отак Дерев'яний і втопив голову. Жили, як кіт із собакою. А Катерина Павлівна — його справжня любов. Він у неї, правда, теж другий. Перший був гуляка, ледацюга. Ледве відв'язалася од нього. Ну, а щодо Губенка… То таки й