Лев Толстой - Війна і мир

людей, чекали від нього великих успіхів, слухали його, захоплювались ним і наслідували його; і з цими, людьми князь Андрій був простим і приємним. Другі, більшість, не любили князя Андрія, вважали його за бундючну, холодну і неприємну людину. Але з цими людьми князь Андрій умів поставити себе так, що його поважали і навіть боялися.

Вийшовши до приймальні з кабінету Кутузова, князь Андрій з паперами підійшов до товариша, чергового ад'ютанта Козлов-ського, який з книгою сидів біля вікна.

— Ну, що, князю? — спитав Козловський.

— Наказано скласти записку, чому не йдемо вперед.

— А чому?

Князь Андрій знизав плечима.

— Нема звістки від Мака? — спитав Козловський.

— Нема.

— Якби правда, що він розбитий, то прийшла б звістка.

— Можливо,— сказав князь Андрій і рушив до вихідних дверей; але в ту ж хвилину назустріч йому, грюкнувши дверима, швидко ввійшов до приймальні високий, очевидно приїжджий, австрійський генерал у сюртуку і з орденом Марії-Терезії на шиї; голова в нього була зав'язана чорною хустиною. Князь Андрій зупинився.

— Генерал-аншеф Кутузов? — швидко промовив приїжджий генерал з різкою німецькою вимовою, оглядаючись на обидва боки і без зупинки проходячи до дверей кабінету.

— Генерал-аншеф занятий,— сказав Козловський, квапливо підходячи до невідомого генерала й загороджуючи йому дорогу до дверей.— Як накажете доповісти?

Невідомий генерал презирливо оглянувся згори вниз на невисокого на зріст Козловського, неначе дивуючись, що його можуть не знати.

— Генерал-аншеф занятий,— спокійно повторив Козловський.

Генералове обличчя нахмурилось, губи його сіпнулися й затремтіли. Він вийняв записну книжку, швидко начеркав щось олівцем, вирвав аркушика, віддав, швидкими кроками підійшов до вікна, кинув своє тіло на стілець і оглянув присутніх у кімнаті, наче питаючи: чого вони на нього дивляться? Потім генерал підвів голову, витягнув шию, мовби збираючись щось сказати, але зараз же, ніби починаючи недбало мугикати, зробив чудний звук, який ту ж мить урвався. Двері кабінету відчинились, і на порозі з'явився Кутузов. Генерал із зав'язаною головою, немов тікаючи від небезпеки, нагнувшись, великими швидкими кроками худих ніг підійшов до Кутузова.

— Vous voyez le malheureux Mack1,— промовив він зривистим голосом.

Кутузов стояв у дверях кабінету, і його обличчя якусь часинку зоставалося зовсім нерухомим. Потім по ньому, як хвиля, пробігла зморшка, лоб розгладився; він поважливо нахшїив голову, заплющив очі, мовчки пропустив повз себе Мака і сам за собою зачинив двері.

Чутка, яка вже поширилася раніш, про те, що розбито австрійців і що здалася вся армія під Ульмом, виявлялось, була правдива. Через півгодини уже в різних напрямах було розіслано ад'ютантів з наказами, які свідчили, що незабаром і російські війська, досі не діявши, повинні будуть зустрітися з ворогом.

Князь Андрій був одним з тих небагатьох офіцерів у штабі, які вбачали свій головний інтерес у загальному перебігу воєнної справи. Побачивши Мака і почувши подробиці його поразки, він зрозумів, що половину кампанії програно, зрозумів усю трудність становища російських військ і виразно уявив собі те, що чекає армію, і ту роль, яку він повинен буде відогравати в ній. Думка про осоромлення самовпевненої Австрії і про те, що через тиждень, можливо, доведеться йому побачити і взяти участь у зіткненні, вперше після Суворова, росіян з французами, мимо його волі викликала в нього ХЕИЛЮЮЧЄ радісне почуття. Але він боявся генія Бонапарта, який міг виявитися сильнішим за всю хоробрість російських військ, і разом з тим не міг припустити ганьби для свого героя.

Схвильований і роздратований цими думками, князь Андрій пішов до своєї кімнати, щоб написати батькові, якому він писав щодня. Він зустрівся в коридорі із своїм сусідом по кімнаті

1 — Ви бачите нещасного Мака,

Несвицьким і жартівником Жерковим; вони, як завжди, з чогось сміялися.

— Чого ти такий похмурий? — спитав Несвицький, помітивши бліде з блискучими очима обличчя князя Андрія.

— Веселитись нема чого,— відповів Волконський.

У той час, як князь Андрій зійшовся з Несвицьким і Жерковим, з другого боку коридора назустріч їм ішли Штраух, австрійський генерал, що був при штабі Кутузова для нагляду за продовольством російської армії, і член гофкрігсрату, які приїхали напередодні. В широкому коридорі було доволі місця, щоб генерали могли вільно розминутися з трьома офіцерами; але Жерков, відштовхуючи рукою Несвицького, задиханим голосом промовив:

— Ідуть!,, ідуть!., відійдіть набік, дорогу! будь ласка, дорогу!

Генерали проходили з виглядом людей, які бажають уникнути обтяжливих почестей. На обличчі в жартівника Жеркова з'явилася раптом дурна усмішка радості, якої він ніби не міг стримати.

— Ваше превосходительство,— сказав він по-німецькому, виступивши вперед і звертаючись до австрійського генерала.— Маю честь поздоровити.

Він нахилив голову і незграбно, як діти, що вчаться танцювати, став розшаркуватись то однією, то другою ногою.

Генерал, член гофкрігсрату, суворо оглянувся на нього; але помітивши серйозність дурної усмішки, не міг відмовити у хвилинній увазі. Він прищурився, показуючи, що слухає.

— Маю честь поздоровити, генерал Мак приїхав, зовсім здоровий, тільки трохи тут забився,— додав він, сяючи усмішкою і показуючи на свою голову.'

Генерал насупився, одвернувся й пішов далі.