Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

— Ясніше ясного — баста! — вигукнув він і замахнувся рукою, неначе рубаючи ножем, і цей удар означав, що він поставив крапку на чомусь.

Борсук мусив поставити крапку й на іншому питанні, а тому я вів далі:

— Ти питав про Чавданова. Я не помітив нічого особливого в ньому. Маю тільки один факт, який не можу пояснити: звідки і як софійські газети довідались про таємниці фінансування товариства «Схід — Захід»?

— Ти хочеш сказати, що…

— Я нічого не стверджую. Тільки міркую, хто міг би виказати цю таємницю.

— Тут справді причетний хтось із болгар.

Мені здалося, що і в його голові вже зароїлися сумніви, і, якщо я спробую ще більше роздмухати жар, своєю настирливістю досягну протилежного наслідку — загашу той вогонь, у полум'ї якого хтось із нашого середовища мусить згоріти.

Справді, тактика не форсувати ходу подій ніколи не застаріє.

— Я чув, твоя дочка була тут?

Борсук, замислений, навіть здригнувся од мого запитання, але не підвів голови, удав, що не чув.

— Ти що, не слухаєш мене? Кажуть, твою дочку бачили в кафе.

— Мою дочку?..

— Так, дочку.

Він дивився на мене, але наче не бачив. Голос його чувся наче з сусідньої кімнати.

— Без дочки, без дитини я лишився, Hace! На душі в мене камінь. Заради чого, заради кого ми надриваємось і живемо непрохані серед чужих людей і по чужих землях? Під три чорти їхні зарплати й квартири, якими нас спокушають, коли я не бачу ніякої надії повернутися до Болгарії. А вони всміхаються тобі, пригощають розкішними сигаретами й першокласним питвом, їхні секретарки подають нам каву, але хто ми? Злидні — без батьківщини, без домівки, без родини, без дітей!

Я стояв біля вікна спиною до нього й курив. З усієї нашої розмови це були найщиріші слова. Саме ці думки, які ятрили йому душу, привели його так рано до мене. Але нічим не міг зарадити йому.

Я збирався йти на обід, коли до мого кабінету ввійшов Борсук. Відколи він у місті, оце вперше зайшов до бюро. Не привітавшись, неначе ми бачилися п'ять хвилин тому, він заговорив:

— Скажу тобі, що я вирішив. І не думай мене відмовляти, бо я не поради прошу, а інформую тебе, щоб ти знав. По-перше — ранком говорив з дочкою.

— Ти бачився з нею?

— Ні, подзвонила. Приїхала з тургрупою, мати доручила їй знайти мене й умовити повернутися до Болгарії. Коли б я знав, що мені нічого не буде, щиро тобі кажу, повернувся б, але комуністи віддадуть мене до суду вже на другий день по приїзді. Тут мені більше нічого робити, й за два дні я буду на курорті Гарміш.

— Поїдеш у відпустку?

— Там відпочивають буржуї, а не такі, як я. їду в справах.

— Начальство тебе відряджає?

— Не допитуйся. Сказав же — в справах. Однак хочу взяти з собою Великова.

— Як так узяти?

— Дуже просто. Він ще не має постійної роботи, а я пообіцяв йому там житло і харч, потім заведу його в школу, а там ми прослухаємо його на апаратурі — і баста!

— А Кларк знає?

— Здогадується. Це наші, емігрантські справи, і ми не можемо чекати склавши руки, коли отакий гад намагається втертись у наші лави і вже показує нам фокуси.

— Хоч ти й маєш рацію щодо Великова, боюся, вклепаєшся в халепу.

— Не пробуй одмовляти, бо — ти знаєш мене — я ще тут виконаю присуд тому недолугому професорчукові.

— І все-таки подумай.

— Я вже думав і вирішив: комуністичним агентам у нашому середовищі пощади не буде! Зразу тобі кажу — як встановлю беззаперечно, що він чужий, заведу на Цугшпіц — 2900 метрів! — а там один удар в спину, і він порозсипає свої кістки по скелях.

На тому ми й попрощались.

З точки зору загальноприйнятих норм роботи з переміщеними особами Борсук явно свавільничав. Але саме йому такі-от вихватки завжди можуть пробачити — як він сам казав, накопичив надто багато доказів, аби можна було припустити, що він працює проти Кларка.

У цій ситуації було й дещо інше, що становило інтерес для мене. Борсук не раз підказував дещо Наскові Нешеву. Він не належав до людей, які з далеким прицілом служать двом господарям. Просто Нешев зворушив його як людина, а для Борсука це багато важило.

Так чи інакше, він боявся розкрити своє знайомство з Нешевим, хоча досі не дав жодного приводу підозрювати існування цього знайомства. І попри це він протягом останніх років різко й скрізь виступав проти «комуністичних агентів» і вивергав сотні погроз на їхню адресу. Видно, зчиняв цей галас, аби задавити в собі той крик чи муки сумління, які терзали його через те, що він передавав відомості, хоч і незначні, болгарському розвідникові.

Повернувшись додому, я задрімав, але мене відразу збудив телефон. Кларк просив негайно приїхати до нього. Він рідко викликав мене так спішно, і, поки я добирався до служби, напружено пригадував свої вчинки й слова протягом останніх днів — чи не прохопився, бува, чи не підставив сам собі ніжку.

Звичайно стриманий, скупий у рухах, Кларк цього разу навдивовижу нервував. Коли я ввійшов, він стояв посеред кабінету, неначе тільки мене й чекав, щоб прийняти якесь фатальне рішення. Був такий збуджений, що — завжди бездоганно ввічливий — навіть